Читать онлайн книгу "Степовий вовк"

Степовий вовк
Hermann Hesse


Вiдчуження людини, яка живе «не як усi», пошуки свого «я» там, де це «я» знайти неможливо, психоаналiз, Фройд i Юнг, фантасмагорiя, еротика i джаз, роздвоення особистостi – все це «Степовий вовк», роман видатного нiмецько-швейцарського письменника, лауреата Нобелiвськоi премii Германа Гессе (1877–1962). Гарi Галер – головний герой роману – називае себе «степовим вовком, який заблукав у тенетах цивiлiзацii». Вiн книжник-одинак, який зовсiм не пристосований до життя i тому думае про те, щоб це життя покинути. Але декiлька незвичайних подiй вимушують його переглянути своi погляди…





Герман Гессе

Степовий вовк



Hermann Hesse

DER STEPPENWOLF

Roman

VOM STEPPENWOLF



© 1927 by Hermann Hesse All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin

© Є. О. Попович, переклад украiнською, 2007

© І. П. Мегела переклад украiнською, примiтки, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020




Степовий вовк





Вступне слово видавця


Ця книжка мiстить записки, що лишилися пiсля чоловiка, якого ми прозивали Степовим Вовком, – а втiм, вiн i сам не раз уживав це iм’я. Хтозна, чи слiд давати до них вступне слово; принаймнi сам я вважаю, що воно потрiбне. Я спробую в ньому викласти своi спогади про Степового Вовка. Моi вiдомостi про нього дуже скупi, а про його минуле, про його походження я й зовсiм нiчого не знаю. А проте його особа справила на мене сильне i, незважаючи нi на що, приемне враження.

То був чоловiк десь рокiв п’ятдесяти. Одного дня кiлька рокiв тому вiн зайшов до будинку моеi тiтки й сказав, що напитуе собi кiмнату. Вiн найняв мансарду нагорi й невеличку спальню бiля неi, а через кiлька днiв з’явився з двома валiзами та великою скринею, повною книжок, i пробув у нас дев’ять чи десять мiсяцiв. Жив вiн дуже тихо й замкнуто, i якби нашi спальнi не були поряд, через що нам доводилось випадково зустрiчатися на сходах i в коридорi, ми, певне, нiколи не познайомилися б, бо вдача в нього була не товариська, навпаки: такого запеклого вiдлюдька менi ще нiколи не доводилось бачити. То був справдi степовий вовк, як вiн часом називав себе: чужа, дика й воднораз несмiлива, навiть дуже несмiлива iстота з iншого свiту, не схожого на мiй. До якоi страхiтливоi самоти призвели нашого пожильця його нахили та його доля i як глибоко вiн усвiдомлював ту самоту своею долею, я, правда, довiдався аж iз цих записок, що лишилися вiд нього; але все ж таки я трохи пiзнав його вже й ранiше з численних, хоч i побiжних зустрiчей та розмов, i образ, який постав передi мною з записок, загалом збiгався з тим – звичайно, нечiтким i неостаточним, – що його я склав iз своiх власних спостережень.

Випадково я був саме вдома, коли Степовий Вовк завiтав до нас уперше, щоб домовитися з тiткою про кiмнату. Вiн прийшов в обiдню пору. Ми щойно попоiли, на столi ще стояли тарiлки, i я аж за пiвгодини мав iти до контори. Нiколи не забуду того дивного, суперечливого враження, яке вiн справив на мене пiд час першоi зустрiчi. Вiн подзвонив, вiдчинив заскленi дверi, i тiтка спитала його в напiвтемному передпокоi, що йому потрiбно. Але Степовий Вовк чуйно пiдвiв угору довгасту, коротко пiдстрижену голову, принюхався – нiздрi його нервово здригнулися – i, ще не назвавшись i не вiдповiвши на тiтчине запитання, сказав:

– О, тут гарно пахне.

Вiн усмiхнувся, моя добросерда тiтка також усмiхнулась, але менi таке вiтання здалося кумедним, i в моiй душi ворухнулося неприязне почуття до гостя.

– Я прийшов з приводу кiмнати, яку ви здаете, – мовив вiн.

Аж як ми всi трое рушили сходами нагору, я змiг добре роздивитися на нього. Вiн був не дуже високий, проте ходив i тримав голову, як високi люди. Вiн носив модне, зручне зимове пальто i взагалi був одягнений пристойно, але недбало. Обличчя в нього було чисто виголене, а коротко пiдстрижене волосся подекуди поблискувало сивиною. Хода його спершу зовсiм не сподобалась менi: в нiй було щось силуване й нерiшуче, що аж нiяк не пасувало до його чiткого, нервового профiлю, а також до його тону й швидкоi мови. Тiльки пiзнiше я довiдався, що вiн хворий i ходити йому важко. З якоюсь чудною усмiшкою, що тодi здалася менi неприемною, оглядав вiн сходи, вiкна, стiни та старi високi шафи попiд ними. Все це, видно, йому подобалось, але й немовби смiшило його. Взагалi враження було таке, наче вiн прибув до нас iз iншого свiту, з якихось заморських краiв, i все тут здаеться йому хоч i гарним, але трохи кумедним. Не можу заперечити, Степовий Вовк був ввiчливий, навiть привiтний, зразу ж уподобав дiм i кiмнату, без жодного слова погодився на визначену йому плату за помешкання, снiданки тощо, а все ж таки вiн немовби випромiнював щось чуже i, здавалось менi, недобре чи й просто вороже. Вiн найняв кiмнату, а тодi ще й спальню, уважно й привiтно вислухав усе, що йому сказали про опалення, воду, обслуговування й звичаi в домi, з усiм погодився, зразу запропонував завдаток – а проте здавалося, що все це його мало обходило, що вiн сам вважав свою роль смiшною i хотiв швидше збутися ii, що для нього було дивно й незвично наймати кiмнату й розмовляти з людьми по-нiмецькому, коли насправдi його хвилювало щось iнше. Десь таке було мое перше враження вiд того знайомства, i воно б лишилося не дуже приемним, якби деякi риси гостя не змiнили й не виправили його. Це насамперед обличчя – воно вiд першоi хвилини сподобалось менi, хоч вираз його був надто незвичайний. Дивне якесь обличчя, може, трохи сумне, але виразне, витончене, ясне, з печаттю думки на чолi. А ще мое перше враження злагiднювала та обставина, щодо привiтностi гостя, хоч наче й ледь силуваноi, не домiшувалось анi крихти зарозумiлостi – навпаки, в його поведiнцi вiдчувалося щось зворушливе, майже благальне. Пояснення цiеi його риси я знайшов аж пiзнiше, проте вона ще тодi трохи змирила мене з ним.

Не встиг iще гiсть оглянути обидвi кiмнати й про все домовитись, як моя обiдня перерва скiнчилася й менi довелося йти до контори. Я попрощався й залишив його на тiтку. Коли я ввечерi повернувся, тiтка розповiла менi, що вiн найняв у нас помешкання й цими днями переiде, тiльки просив не заявляти про його вселення полiцii, бо вiн, мовляв, хвороблива людина й не витримав би всiх формальностей, вистоювання в полiцiйних приймальнях тощо. Я ще й досi добре пам’ятаю, як мене вразило його прохання i як я вмовляв тiтку не приставати на такi умови. Той страх перед полiцiею, здавалось менi, надто узгоджувався з усiм чудним i незвичайним в особi нашого гостя, щоб не викликати до себе пiдозри. Я почав переконувати тiтку, щоб вона нiзащо не погоджувалась на дивнi забаганки незнайомця, коли не хоче мати неприемностей через зовсiм чужу людину. Та виявилося, що тiтка вже дала згоду й що вiн уже встиг полонити й зачарувати ii. Бо вона завжди брала на квартиру тiльки тих, до кого вiдчувала якусь чисто людську, дружню, родинну чи, швидше, навiть материнську прихильнiсть, i багато попереднiх пожильцiв умiло користалися з цього. Отож вийшло, що першi тижнi я ганив нового пожильця, а тiтка кожного разу добродушно боронила його.

Оскiльки менi не сподобалося це бажання обминути полiцiю, я хотiв бодай з’ясувати, що вона знае про чужинця, про його походження й намiри. І виявилося, що тiтка вже дещо встигла дiзнатися, хоч новий пожилець пiшов вiд нас опiвднi, майже зразу пiсля мене. Вiн сказав iй, що думае пробути в нашому мiстi кiлька мiсяцiв, посидiти в бiблiотеках i оглянути старовиннi пам’ятки. Властиво, мою тiтку не дуже влаштовувало те, що чужинець наймав помешкання на такий короткий час, але вiн, видно, вже здобув ii прихильнiсть, незважаючи на свою трохи дивну поведiнку. Одне слово, кiмната була найнята, i я зi своiми застереженнями спiзнився.

– А чому вiн сказав, що тут так гарно пахне? – спитав я.

– Я знаю чому, – вiдповiла тiтка, що часом бувала навдивовижу здогадлива. – У нас тут пахне чистотою, ладом, мирним порядним життям, i йому це сподобалося. По ньому видно, що вiн уже вiдвик вiд такого життя й тужить за ним.

«Ну що ж, про мене», – подумав я i сказав:

– Але якщо вiн вiдвик вiд чистоти й ладу, то де в нього знов вiзьметься така звичка? Що ви робитимете, якщо вiн буде неохайний i все бруднитиме або приходитиме щовечора додому п’яний?

– Побачимо, – засмiялась тiтка, i я замовк – хай буде, що буде.

І справдi, моi побоювання виявилися даремними. Хоч життя чужинця було не таке, до якого ми звикли, вiн нам не завдавав нiякоi мороки чи шкоди, ми й досi згадуемо про нього з приемнiстю. Але душу обом нам, i тiтцi, й менi, той чоловiк дуже скаламутив, i, щиро сказати, вона в мене ще й тепер не встоялася пiсля спiлкування з ним. Степовий Вовк часом сниться менi вночi, i я вiдчуваю, що мене бентежить i непокоiть уже саме те, що на свiтi iснуе така людина, як вiн, хоч я його просто полюбив.

Через два днi вiзник привiз речi пожильця. Дуже гарна шкiряна валiза справила на мене добре враження, а чималий плаский саквояж начебто свiдчив про колишнi далекi мандри, в кожному разi, вiн був облiплений побляклими етикетками готелiв i транспортних агентств рiзних краiн, серед них i заморських.

Потiм з’явився i сам дивний пожилець – звався вiн Гарi Галер, – i я почав потроху знайомитися з ним. Спершу я зi свого боку не робив нiяких крокiв для знайомства. Хоч я зацiкавився Галером, вiдколи побачив його, але першi тижнi не намагався зустрiчатися чи вести розмову з ним. Зате, мушу визнати, я з самого початку приглядався до нього, а часом, коли його не було вдома, заходив до його кiмнати i взагалi з цiкавостi трохи шпигував за ним.

Про його зовнiшнiсть я вже дещо сказав. З першого ж погляду вiн, безперечно, справляв враження небуденноi, рiдкiсноi, щедро обдарованоi людини. Обличчя його свiтилося iнтелектом, а напрочуд тонка, жвава мiмiка свiдчила про цiкаве, iнтенсивне, надзвичайно емоцiйне духовне життя. Коли хтось починав з ним розмову i вiн – хоч це бувало не завжди – переступав межi узвичаеного й казав щось свое, iндивiдуальне, що походило з його власного, дивного свiту, спiврозмовник зразу визнавав його перевагу. Думка його сягала глибше, нiж в iнших людей, i в духовнiй царинi вiн виказував майже холодну об’ективнiсть, впевнену розважливiсть i обiзнанiсть, що властива тiльки справжнiм iнтелектуалам, яким не закинеш марнославства i якi нiколи не прагнуть когось вражати, не прагнуть переконувати iнших чи доводити справедливiсть своiх слiв.

Пригадую один приклад такоi його розважливостi i об’ективностi, хоч Галер тодi навiть не висловив своеi думки – я ii тiльки прочитав у його очах. То були останнi днi його перебування в нас. У мiстi з’явилися оголошення, що в актовiй залi унiверситету прочитае лекцiю вiдомий iсторик культури й фiлософ, людина з европейським iм’ям, i менi пощастило намовити Степового Вовка пiти на ту лекцiю, хоч спершу вiн не мав такого бажання. Ми разом зайшли до зали й сiли поруч. Коли фiлософ став за кафедру й почав лекцiю, багатьох слухачiв, що чекали вiд нього мало не пророцтва, розчарували його пишнi, порожнi фрази. Вiн почав з того, що спробував пiдлеститись до слухачiв, подякував за те, що вони прийшли на його лекцiю. Почувши це, Степовий Вовк глянув на мене, i в його поглядi я прочитав оцiнку i самого лектора, i його слiв. О, що то був за погляд! Нiколи не забуду його. Про те, що вiн означав, можна було б написати цiлу книжку. І не тому, що своею нищiвною, хоч i лагiдною iронiею вiн розвiнчував славнозвiсного фiлософа, – це важило найменше. Той погляд був швидше сумний, нiж iронiчний, невимовно, безнадiйно сумний; у ньому свiтився тихий вiдчай, що став уже до певноi мiри звичкою, формою буття. Породжена тим вiдчаем прозiрливiсть не тiльки давала йому змогу побачити наскрiзь марнославного лектора, оцiнити ситуацiю в залi, сподiвання й настрiй публiки i трохи претензiйну тему лекцii – нi, сповнений гiркоi iронii погляд Степового Вовка охоплював усю нашу добу з ii кар’еризмом, дрiб’язковою метушнею, марнославством, з показним блиском i самозакоханою поверховiстю ii духовного життя; ох, на жаль, його погляд сягав ще глибше, бачив не тiльки вади й безвихiдь нашоi доби, нашого духовного життя, нашоi культури. Вiн проник у саме серце людськостi, за ту едину мить промовисто висловив глибокий сумнiв мислителя, може, навiть всезнавця, в гiдностi, в сенсi людського iснування взагалi. Той погляд казав: «Дивись, якi ми блазнi! Дивись, що таке людина!» – i вся слава, вся мудрiсть, усi здобутки духу, всi пориви до високого, до великого й вiчного в людськiй душi втратили свiй ореол, стали просто блазнюванням!

Я забiг далеко наперед i, власне, всупереч своiм планам i намiрам, сказав уже найiстотнiше про Галера, хоч спершу хотiв розкрити його образ поступово, розповiдаючи, як ми поволi познайомилися ближче.

Та коли вже в мене так вийшло, то зайве ще й далi говорити про загадкову «химернiсть» Галера й докладно змальовувати, як я помалу вiдчув i пiзнав причину й значення тiеi химерностi, тiеi незвичайноi, страхiтливоi самоти. Це й на краще, бо я хотiв би вiдсунути якомога далi на заднiй план свою власну особу. Я не збираюся сповiдатись, чи писати повiсть, чи вдаватися в психологiю, хочу тiльки додати деякi подробицi до портрета Степового Вовка, незвичайноi людини, автора цих записок, як той, хто знав його особисто.

Зразу ж, коли вiн переступив тiтчин порiг, витягнув голову, наче птах, i похвалив запахи в нашому будинку, я помiтив щось незвичайне в цьому чоловiковi, i моею першою наiвною реакцiею на ту незвичайнiсть була антипатiя. Я вiдчув (i моя тiтка, яка зовсiм не була iнтелектуалкою, вiдчула те саме), що вiн хворий, мае якусь психiчну недугу чи ваду, i мiй здоровий iнстинкт змусив мене остерiгатися його. З часом обережнiсть моя пригасла, поступившись мiсцем симпатii, що виникла з великого спiвчуття до його глибоких, постiйних страждань, до його самоти i внутрiшнього згасання, яке вiдбувалося в мене на очах. Я тодi все бiльше усвiдомлював, що хвороба цього страдника походить не вiд якихось вад його натури, а навпаки – вiд великого багатства сил i здiбностей, що не склалися в гармонiю. Я переконався, що Галер – генiй у царинi страждання, що вiн, у дусi великих висловлювань Нiцше, виховав у собi генiальну, безмежну, страхiтливу здатнiсть страждати. А ще я переконався, що пiдстава його песимiзму – не зневага до свiту, а зневага до себе, бо хоч як немилосердно, хоч як нищiвно Галер мiг нападати на якiсь установи чи на якихось людей, вiн нiколи не вигороджував себе, завжди спрямовував своi стрiли насамперед проти себе, ненавидiв i заперечував насамперед себе…

Тут я мушу навести одне свое психологiчне спостереження. Хоч я дуже мало знаю про життя Степового Вовка, все ж таки маю всi пiдстави вважати, що прихильнi до нього, але суворi й дуже побожнi батьки i вчителi виховували його на засадах «ламання волi». Але стерти iндивiдуальнiсть i зламати волю цього учня не вдалося, надто вiн був сильний i твердий, надто гордий i розумний. Замiсть знищити iндивiдуальнiсть хлопця, iм тiльки пощастило навчити його ненавидiти самого себе. Якраз проти себе самого, проти цього невинного, шляхетного об’екта вiн спрямував усю генiальнiсть своеi уяви, всю силу iнтелекту. І тут, незважаючи нi на що, вiн був справжнiм християнином, справжнiм мучеником, бо всю гостру прискiпливiсть, усю в’iдливiсть, усю ненависть, на яку тiльки був здатен, виливав насамперед i переважно на себе. Що ж стосуеться iнших, тих, що його оточували, то вiн завжди робив героiчнi, вiдчайдушнi спроби полюбити iх, бути до них справедливим, не робити iм кривди, бо заповiдь «полюби ближнього свого» так само глибоко вкоренилася в його душi, як i ненависть до самого себе, а тому все його життя було прикладом того, що без любовi до себе неможлива й любов до ближнього, що ненависть до себе – те саме, що й кричущий егоiзм, вона врештi призводить до такоi самоi страхiтливоi iзоляцii i до такого самого вiдчаю.

Але час менi вже облишити своi мiркування й перейти до фактiв. Отже, я найперше – трохи завдяки своему шпигуванню, а трохи з тiтчиних зауважень – дiзнався дещо про побут Галера. Дуже швидко стало видно, що вiн не мае нiякоi практичноi, конкретноi роботи, а весь свiй час вiддае роздумам i книжкам. Вiн щодня довго лежав у лiжку, часто вставав аж перед самим обiдом i в халатi ходив зi спальнi до кiмнати й назад. Та кiмната, велика, зручна мансарда з двома вiкнами, вже через кiлька днiв пiсля його вселення набула зовсiм iншого вигляду, анiж мала за iнших пожильцiв. У нiй з’явилося багато речей, i з часом iх ставало дедалi бiльше. На стiнах були порозвiшуванi картини, попришпилюванi малюнки, деякi вирiзанi з журналiв, i Галер iх часто мiняв. Там були пiвденнi краевиди, знiмки якогось нiмецького провiнцiйного мiстечка, мабуть, Галеровоi батькiвщини, а помiж ними – барвистi, яскравi акварелi (згодом ми дiзналися, що вiн сам iх i малював) i фотографiя вродливоi молодоi жiнки чи, може, дiвчини. Якийсь час на стiнi висiло зображення сiамського Будди, потiм його змiнила репродукцiя «Ночi» Мiкеланджело, а ще пiзнiше – портрет Махатми Гандi. Книжки не тiльки заповнювали велику полицю, а й лежали всюди – на столi, на гарному старовинному секретерi, на канапi, на стiльцях, на пiдлозi. Вони були з закладками, що весь час мiняли свое мiсце. Книжок чимдалi бiльшало, бо Галер не лише приносив iх цiлими паками з бiблiотек, а й дуже часто отримував поштою. Складалося враження, що в цiй кiмнатi живе вчений, тим паче що в нiй вiчно хмарою стояв цигарковий дим i всюди виднiли недокурки й попiл. Проте книжки здебiльшого були не науковi, а художнi – твори письменникiв усiх часiв i народiв. Якийсь тиждень на канапi, де вiн, бувало, пролежував цiлi днi, я бачив усi шiсть грубих томiв одного твору кiнця вiсiмнадцятого сторiччя пiд назвою «Софiiна подорож з Мемеля до Саксонii». Повнi збiрки творiв Гете й Жан-Поля були добре зачитанi, так само як i Новалiс, Лессiнг, Якобi й Лiхтенберг. Кiлька томiв Достоевського були повнi списаних карток. На великому столi мiж книжками й паперами часто красувався букет квiток, там же серед попiльничок лежала коробка з акварельними фарбами, завжди вкрита порохом, i – це теж треба сказати – стояли пляшки з рiзними напоями. Обплетена соломою пляшка була майже завжди повна iталiйського червоного вина, купованого в сусiднiй крамничцi, iнколи я там бачив також пляшку бургундського чи малаги. Бутель вишневоi наливки Галер за недовгий час випив мало не весь, потiм поставив його в куток кiмнати, де вiн i припав порохом, бiльше не торканий. Не буду виправдовувати свого шпигування i вiдверто признаюся, що цi ознаки хоч наче й сповненого духовних запитiв, але все-таки досить безладного, розгнузданого життя першi днi викликали в мене недовiру й вiдразу. Я не тiльки людина з мiщанськими звичками, не тiльки люблю впорядковане життя, а й не п’ю та не курю, i тi пляшки не подобались менi ще дужче, нiж мальовничий нелад у Галеровiй кiмнатi.

Не лише сон i праця чужинця залежали вiд примхи й настрою – iв i пив вiн також без ладу. Не раз вiн узагалi не виходив з дому i, крiм чашки кави на снiданок, цiлий день нiчого в рот не брав; iнколи тiтка знаходила в кiмнатi лушпиння вiд банана – то була вся його iжа, але бували й такi днi, коли вiн харчувався в ресторанах: то в дорогих i вишуканих, то в звичайних пивничках на передмiстi. Здоров’я в нього, видно, було погане. Крiм того, що вiн мав хворi ноги й насилу пiдiймався сходами нагору, його, мабуть, мучили ще й iншi недуги. Якось вiн проговорився, що вже багато рокiв хворiе на шлунок i на безсоння. Я його хвороби пояснював насамперед тим, що вiн пив. Згодом, коли я проводив його до якогось ресторану, то не раз був свiдком, як вiн швидко, нiби граючись, випивав вино, але нi я, нi хтось iнший не бачив його справдi п’яним.

Нiколи не забуду нашого першого знайомства. Доти ми знали одне одного лише так, як знають сусiди, що винаймають поряд кiмнати. Аж ось одного вечора, повертаючись додому з контори, я, на свiй подив, побачив, що пан Галер сидить на помiстку мiж другим i третiм поверхом. Вiн сидiв на верхнiй сходинцi й вiдсунувся вбiк, щоб пропустити мене.

– Вам недобре? – спитав я. – То я проведу вас нагору.

Галер пiдвiв на мене очi, i я помiтив, що нiби збудив його зi сну. Поволi на обличчi в нього проступила усмiшка, та гарна, жалiслива усмiшка, вiд якоi в мене так часто ставало тяжко на серцi, i вiн запросив мене сiсти бiля нього. Я подякував i сказав, що не звик сидiти на сходах перед чужими дверима.

– Ну так, ви маете рацiю, – мовив вiн, i усмiшка осяяла все його обличчя. – Але почекайте хвилинку, я вам покажу, чого менi захотiлось тут трохи посидiти.

І вiн показав помiсток перед помешканням на другому поверсi, де жила якась удова. На невеличкiй, викладенiй паркетом латочцi мiж сходами, вiкном i заскленими дверима стояла пiд стiною висока шафа з червоного дерева зi старовинними олов’яними оздобами, а перед шафою на маленьких, низеньких пiдставках – два вазони у великих горщиках, азалiя й араукарiя. Вазони були гарнi i завжди дуже чистi й доглянутi, на що я вже також з приемнiстю звертав увагу.

– Гляньте на цей помiсток з араукарiею, що так чудесно пахне, – сказав Галер. – Я часто не можу пройти, щоб хоч на хвилину не спинитися бiля неi. У вашоi тiтки також гарно пахне, теж усюди лад i велика чистота, але тут, у цьому куточку з араукарiею, все так витерто й вимито, знято кожну порошинку, так недоторканно чисто, що вiн просто свiтиться. Я завжди, коли проходжу повз нього, вдихаю на повнi груди його запах. А ви хiба нi? Цей дух натертоi пiдлоги, що ледь вiдгонить скипидаром, разом з духом червоного дерева, вимитого листя вазонiв i всього iншого утворюе новий запах, найвищий вияв мiщанськоi чистоти, дбайливостi й акуратностi, почуття обов’язку й сумлiнностi навiть у дрiбницях. Я не знаю, хто тут мешкае, але менi за цими заскленими дверима ввижаеться райська оселя чистоти, мiщанськоi охайностi, ладу i зворушливоi, покiрноi вiдданостi повсякденним звичкам та обов’язкам.

Оскiльки я мовчав, вiн повiв далi:

– Тiльки прошу вас, не подумайте, що я глузую! Любий мiй, я навiть не подумав би смiятися з цього мiщанського ладу. Щоправда, сам я живу в iншому свiтi, нiж цей, i, мабуть, у такому помешканнi з араукарiями не змiг би витримати жодного дня. Та хоч я й старий, трохи вже облiзлий степовий вовк, а все ж таки я теж син своеi матерi, а моя мати була мiщанкою, плекала вазони, прибирала кiмнати й сходи, витирала меблi, витрушувала завiси й намагалася привнести у свое житло i в свое життя якнайбiльше охайностi, чистоти й ладу. Про все це нагадуе менi запах скипидару та араукарii, тому я час вiд часу сiдаю тут, милуюся цим тихим, малесеньким острiвцем ладу й радiю, що вiн ще й досi iснуе.

Вiн спробував пiдвестися. Я побачив, як йому було важко, i трохи пiдтримав його; вiн прийняв мою допомогу. Я мовчав, але, так само, як ранiше моя тiтка, пiддався чарам, що iх часом наче випромiнював цей дивний чоловiк. Ми поволi рушили сходами вгору, а коли дiйшли до його дверей, вiн, уже з ключем у руках, ще раз глянув менi у вiчi i приязно сказав:

– Ви йдете з контори? Ну звичайно. Я, бачите, мало що знаю про таку роботу, як ваша, бо живу якось осторонь вiд людей, на узбiччi. Але думаю, що вас також цiкавлять книжки й таке iнше. Тiтка якось казала менi, що ви скiнчили гiмназiю i добре знали грецьку мову. Показати вам один вислiв Новалiса, на який я натрапив сьогоднi вранцi? Я певен, що вiн i вам сподобаеться.

Вiн завiв мене до своеi кiмнати, де дуже тхнуло тютюном, витяг з купи книжок томик i заходився гортати його, шукаючи вислову, який хотiв менi показати.

– А це теж добра думка, дуже добра, ось послухайте, – мовив вiн. – «Людина повинна пишатися стражданням. Кожне страждання нагадуе нам, що ми високорозвиненi iстоти». Гарно! І це за вiсiмдесят рокiв до Нiцше! Але я мав на думцi не цей вислiв. Хвилиночку… Ось вiн. Слухайте: «Бiльшiсть людей не хочуть плавати, поки не навчаться». Правда ж, дотепно? Звичайно, вони не хочуть плавати! Вони ж бо народженi для суходолу, а не для води. І певна рiч, вони не хочуть мислити, бо створенi для того, щоб жити, а не щоб мислити! А хто мислить, хто вбачае в мисленнi свое покликання, той, хоч i може далеко зайти в цьому напрямку, все-таки плутае суходiл з водою й колись потоне.

Тепер Степовий Вовк справдi зацiкавив мене, i я трохи посидiв у нього. А пiсля цього ми часто розмовляли, коли зустрiчалися на сходах чи на вулицi. Спершу пiд час цих коротких розмов, так само як пiд час розмови про араукарiю, менi здавалося, що вiн трохи глузуе з мене. Але я помилявся: вiн вiдчував до мене справжню пошану, як i до араукарii. Вiн був твердо переконаний у тому, що попав iз суходолу у воду, вiдiрвався вiд свого корiння, i його справдi часом могла захопити звичайна, найбуденнiша рiч, наприклад пунктуальнiсть, з якою я ходжу до контори, якась фраза служника чи трамвайного кондуктора. Спочатку це здавалося менi кумедним перебiльшенням, таким собi дивацтвом освiченого нероби, грайливою сентиментальнiстю. Але я дедалi бiльше впевнювався, що зi свого порожнього свiту, позбавленого живого повiтря, свiту вовчоi самоти й вiдчуженостi, вiн справдi дивився на наш тiсний мiщанський свiт з любов’ю i захватом, як на щось мiцне й надiйне, а для нього далеке й недосяжне, як на мирний домашнiй затишок, куди йому нема дороги. Вiн кожного разу, коли зустрiчався зi служницею, що приходила до нас прибирати, доброю порядною жiнкою, шанобливо скидав перед нею капелюха, а коли моя тiтка приходила трохи побалакати з ним чи казала, що треба полагодити бiлизну або що в нього на пальтi вiдриваеться гудзик, вiн слухав ii на диво уважно й зосереджено, наче йому було невимовно, безмежно важко бодай на часину проникнути крiзь якусь щiлину в цей маленький мирний свiт.

Уже пiд час нашоi першоi розмови там, бiля араукарii, вiн назвав себе Степовим Вовком, i це також трохи здивувало i спантеличило мене. Що за химерне прiзвисько? Але скоро я не тiльки звик до нього, а й сам подумки почав називати нашого пожильця тiльки Степовим Вовком, та й досi не мiг би знайти кращого означення для нього. Степовий Вовк, що заблукав i прибився до нас, до мiста з його стадним життям, – годi знайти образ, що дужче пасував би до нього, до його несмiливоi вiдчуженостi, його дикоi натури, його тривоги, його туги за домашнiм теплом i його безпритульностi.

Якось менi випала нагода спостерiгати за ним цiлий вечiр. Це було на симфонiчному концертi; я, на свiй подив, виявив, що його мiсце недалеко вiд мого й вiн мене не помiчае. Спершу виконували якусь рiч Генделя – гарну, шляхетну мелодiю, проте Степовий Вовк сидiв, глибоко поринувши у своi думки, i, видно, не сприймав анi мелодii, анi того, що його оточувало. Байдужий до всього, самiтний, чужий, вiн сидiв, опустивши очi, i обличчя в нього було холодне, але якесь страдницьке. Потiм заграли iнший твiр, коротку симфонiю Фридемана Баха, i я вражено побачив, що вже пiсля перших звукiв мiй загадковий сусiд почав усмiхатися; вiн цiлком пiдпав пiд чари музики i, мабуть, забув про все на свiтi, бо хвилин iз десять здавався таким радiсним, замрiяним, що я бiльше дивився на нього, нiж слухав музику. Коли симфонiю дограли до кiнця, вiн прокинувся вiд своiх мрiй, випростався i нiби хотiв пiдвестися й вийти, але все-таки лишився й дослухав останнiй номер концерту – «Варiацii» Регера, твiр, який багатьом видаеться трохи задовгим i втомливим. Степовий Вовк, що спершу слухав уважно й доброзичливо, також розчарувався; вiн засунув руки в кишенi й знов заглибився у своi думки, але вже не радiснi й солодкi, а сумнi, може, навiть неприемнi, обличчя його немовби погасло, знов стало безбарвне й сiре, весь вiн набув вигляду староi, хвороi, невдоволеноi людини.

Пiсля концерту я знов побачив його на вулицi й пiшов слiдом за ним. Загорнений у пальто, невеселий, стомлений, вiн подався в напрямку нашого кварталу, але перед одним старомодним ресторанчиком спинився, нерiшуче глянув на годинник i зайшов усередину. Пiддавшись миттевому iмпульсовi, я також звернув у ресторанчик. Степовий Вовк примостився бiля звичайного столика в маленькiй кiмнатцi за баром, i господар з кельнеркою зустрiли його як доброго знайомого. Я пiдiйшов до нього, привiтався й сiв до його столика. Ми посидiли там з годину, i, поки я випив двi склянки мiнеральноi води, вiн замовив собi пiвлiтра червоного вина, а тодi й ще чверть лiтра. Я сказав, що був на концертi, але вiн не пiдтримав цiеi теми. Прочитавши етикетку на моiй пляшцi, вiн спитав, чи я не вип’ю вина, яким вiн мене пригостить. Почувши, що я взагалi не п’ю вина, вiн з якимось безпорадним виразом на обличчi сказав:

– Що ж, дуже добре робите. Я також довгi роки утримувався вiд вина й постив, але тепер знов опинився пiд знаком Водолiя, похмурого, мокрого сузiр’я.

І коли я на цi слова жартома зауважив, що мене його вiра саме в астрологiю не вельми переконуе, вiн знову вiдповiв пiдкреслено ввiчливим тоном, який мене часто ображав:

– Ваша правда, на жаль, я не здатен вiрити i в цю науку.

Я попрощався й пiшов, а Степовий Вовк повернувся додому аж пiзно вночi. Проте хода його була тверда, i, як завжди, вiн не лiг вiдразу спати (я чув через стiну), а ще з годину сидiв у своiй кiмнатi.

Запам’ятався менi ще один вечiр. Тiтка пiшла кудись, i я був удома сам. У вхiднi дверi подзвонили. Я вiдчинив iх i побачив молоду, дуже гарну жiнку, а коли вона спитала про пана Галера, вiдразу ж упiзнав ii: це ii знiмок висiв у його кiмнатi. Я показав iй, у котрi дверi стукати, й вернувся до себе. Але вона довго не затрималася в Степового Вовка: скоро я почув, що вони спустилися сходами й вийшли, жваво, радiсно розмовляючи i смiючись. Мене дуже здивувало, що цей схимник мае коханку, та ще й таку молоду, вродливу й елегантну. Всi моi уявлення про нього та про його життя знов похитнулися. Та не минуло й години, як вiн повернувся додому сам, важкою сумною ходою пiднявся сходами нагору, а потiм ще довго стиха ходив по кiмнатi туди й назад, справдi, наче вовк у клiтцi, i цiлу нiч, майже до самого ранку, в нього свiтилося.

Я нiчогiсiнько бiльше не знаю про iхнi стосунки й хочу додати, що ще раз бачив його разом iз тiею жiнкою, вже на вулицi в мiстi. Вони йшли пiд руку, i в нього був щасливий вигляд; мене знову вразило, скiльки чару, навiть дитячоi принади могло часом випромiнювати його змучене лице самiтника, i я зрозумiв ту жiнку, зрозумiв також, чому моя тiтка була до нього така прихильна. Але й того вечора вiн прийшов додому сумний i нещасний. Я зустрiв його бiля вхiдних дверей; вiн, як уже не раз бувало, принiс пiд пальтом пляшку iталiйського вина i просидiв iз нею у своему лiгвi до пiвночi. Менi його було шкода. Яке безрадiсне, безнадiйне, беззахисне було в нього життя!

Ну, я вже, мабуть, занадто розбалакався. Не треба бiльше нiяких розповiдей i описiв, щоб показати, що Степовий Вовк провадив життя самовбивцi. Та все-таки я не вiрю, що вiн наклав на себе руки, коли одного дня, заплативши те, що був винен, без попередження, не попрощавшись, зник iз нашого мiста. Вiдтодi ми нiчого про нього не чули i досi зберiгаемо кiлька листiв, що надiйшли ще на його iм’я. Пiсля себе Степовий Вовк не залишив нiчого, крiм цього твору, який вiн написав, перебуваючи в нашому мiстi. В невеличкiй примiтцi вiн додав, що даруе його менi й я можу зробити з ним, що хочу.

Я не мав змоги перевiрити, чи подii, про якi Галер розповiдае в рукописi, мають якусь реальну основу, i не сумнiваюся в тому, що вони в переважнiй бiльшостi вигаданi, але це не якiсь пустопорожнi вигадки, а швидше спроба висловити глибокi душевнi переживання, надавши iм форми життевих колiзiй. Напiвфантастичнi подii, описанi в Галеровому творi, мабуть, належать до останнiх тижнiв перебування його в нашому мiстi, i я певен, що в них також е частка реальних, об’ективних переживань. На той час у нашого пожильця справдi змiнились i поведiнка, i зовнiшнiй вигляд, вiн став рiдше бувати вдома, часом навiть не приходив на нiч i не торкався книжок. Я тодi рiдко зустрiчав його, але щоразу мене вражало, як вiн пожвавiшав i помолодшав, а iнколи здавався просто веселим. Щоправда, пiсля того пiднесення зразу настала нова тяжка депресiя: вiн цiлими днями лежав у лiжку, не хотiв нiчого iсти. Саме в той час знову з’явилася його коханка, i мiж ними вiдбулася незвичайно бурхлива, навiть брутальна сварка, яка сколихнула весь будинок i за яку потiм Галер вибачався перед моею тiткою.

Нi, я переконаний, що вiн не наклав на себе руки. Вiн i досi живий, десь втомлено долае хворими ногами сходи в чужому будинку, довго розглядае натертий до блиску паркет i вимиту, доглянуту араукарiю, просиджуе днi в бiблiотеках, а вночi в ресторанах або лежить на чужiй канапi, дослухаеться до життя за вiкном, до гомону людей i знае, що вiн нiколи не належатиме до iхньоi громади; але вiн не заподiюе собi смертi, рештки вiри кажуть йому, що вiн повинен випити до дна чашу страждання, тяжкого страждання, яке роздирае йому серце, i вiд того страждання мае померти. Я часто думаю про нього. Вiн не полегшував менi життя, не мав хисту додавати менi сили й радостi. О, навпаки! Але я – не вiн i живу не його життям, а своiм власним, скромним, мiщанським, зате забезпеченим життям, сповненим обов’язкiв. Тому обое ми, i я, i моя тiтка, згадуемо про Степового Вовка спокiйно й приязно. Тiтка знае про нього бiльше, нiж я, але те знання сховане в ii доброму серцi.

Щодо Галерових записок, цих чудних, почасти хворобливих, а почасти прекрасних, змiстовних фантазiй, то мушу сказати, що якби вони потрапили менi до рук випадково i якби я не знав iхнього автора, то, мабуть, обурено викинув би iх. Але завдяки знайомству з Галером я змiг бiльш-менш зрозумiти iх, ба навiть оцiнити. Я ще добре подумав би, чи показувати iх комусь, якби бачив у них тiльки патологiчнi фантазii одного схибного бiдолахи. Але я бачу в них щось бiльше, документ часу, бо знаю тепер, що Галерове божевiлля – це не химерiя окремоi людини, а недуга самоi доби, невроз того поколiння, до якого належить Галер, i ним охопленi не тiльки слабкi, неповноцiннi особи, а якраз сильнi, найрозумнiшi й найобдарованiшi.

Цi записки, байдуже, бiльше чи менше реальних подiй покладено в iхню основу, – спроба подолати широко розповсюджену хворобу часу не замовчуванням чи виправданням ii, а перетворенням самоi цiеi хвороби в об’ект зображення. Це справжнiсiнька мандрiвка крiзь пекло, часом боязка, а часом мужня подорож крiзь хаос затьмареного душевного свiту, подорож, почата з твердим намiром перейти пекло, пiдставити чоло хаосовi й вистраждати все до кiнця.

Ключ до такого розумiння дав менi сам Галер. Якось, коли ми розмовляли про так званi жахи середньовiччя, вiн сказав:

– Тих жахiв насправдi не було. Якби середньовiчна людина пiзнала весь спосiб нашого теперiшнього життя, вона побачила б у ньому ще бiльше жахiв, жорстокостi й варварства, нiж у своему. Кожна доба, кожна культура, кожен звичай i традицiя мають свiй характер, своi, тiльки iм властивi, лагiднi й суворi риси, свою красу й жорстокiсть, вважають звичайним явищем певнi страждання i терпляче приймають певне зло. Людське життя стае справжньою мукою, справжнiм пеклом тiльки там, де перетинаються двi доби, двi культури, двi релiгii. Якби людинi античного свiту довелося жити в добу середньовiччя, вона б задихнулася, як задихаеться дикун серед нашоi цивiлiзацii. Але бувають часи, коли цiле поколiння так застрягае мiж двома епохами, мiж двома способами життя, що всяка мораль, всяке почуття норми i безпеки, всяка душевна простота втрачаеться. Звичайно, не кожен вiдчувае це з однаковою силою. Така натура, як Нiцше, вистраждала наше теперiшне зло на цiле поколiння ранiше. Те, що йому довелося пережити самому, серед людей, якi його не розумiли, тепер переживають тисячi.

Я часто згадував цi слова, коли читав його записки. Галер належав до тих, що застрягли мiж двома епохами, втратили почуття безпеки й душевну простоту, до тих, кому судилося всi сумнiви в сенсi людського iснування переживати як свою особисту муку, свое особисте пекло.

У цьому, здаеться менi, полягае значення, яке можуть мати для нас його записки, i тому я вирiшив опублiкувати iх. Взагалi ж я iх нi захищаю, нi засуджую, хай кожен читач зробить це сам, так, як йому пiдказуе сумлiння.




Записки Гарi Галера



Тiльки для божевiльних

День минув так, як i минають моi днi: я скоротав його, повiльно вбив, примiтивно й нерiшуче, як завжди, – кiлька годин попрацював, перегорнув купу старих книжок, двi години терпiв бiль, як i бувае з лiтнiми людьми, тодi ковтнув порошок i зрадiв, що вдалося перехитрити той бiль, посидiв у гарячiй ваннi, всотуючи в себе ii благодатне тепло, тричi вибрав пошту й переглянув усi тi непотрiбнi листи, газети й журнали, зробив своi дихальнi вправи, а вправи на медитацiю сьогоднi поледачився зробити, годину погуляв, милуючись прегарними, нiжними, легенько виписаними на небi хмарками-баранцями. Гуляти було дуже приемно, читати старi книжки й лежати в теплiй ваннi так само, але загалом це був не чудовий, осяйний день, коли тебе заливае щастя й радiсть, а просто один iз тих днiв, якi я давно вже вважаю за нормальнi й до яких маю звикати: досить приемний, не надто тяжкий, цiлком стерпний, не найгiрший безбарвний день лiтнього невдоволеного чоловiка, день, що минув без особливих мук, без особливих турбот, без справжнього горя, без вiдчаю, день, коли навiть питання, чи не пора вчинити як Адальберт Штiфтер – голячись, перерiзати собi горло, – обмiрковують спокiйно й дiловито, без хвилювання i страху.

Хто знае iншi днi, з нападами подагри або з прикрим болем голови, що гнiздиться десь за очними яблуками й пiдступно обертае кожен порух зорового чи слухового нерва в пекельну муку, або днi, що вбивають душу, гнiтючi днi внутрiшньоi порожнечi й вiдчаю, коли серед сплюндрованоi, висмоктаноi акцiонерними компанiями землi до тебе на кожному кроцi шкiрить зуби людський свiт i так звана культура у своему брехливому, вульгарному, пустопорожньому ярмарковому глянцi, гидкому, як блювотний порошок, коли все це збираеться докупи i всiею вагою налягае на твое хворе «я», – хто знае це пекло, той дуже вдоволений такими нормальними, помiрними днями, як сьогоднi; вiн вдячно сидить бiля теплоi груби, вдячно переконуеться, читаючи ранкову газету, що й цього дня нiде не вибухнула нова вiйна, нiде не встановлено новоi диктатури, не викрито якогось особливого свинства в полiтицi й економiцi, вдячно настроюе струни своеi заiржавленоi лiри на стриманий, досить бадьорий, майже радiсний псалом подяки, навiваючи ним нудьгу на свого мирного, лагiдного, ледь приглушеного бромом бога половинчастого задоволення, i в густiй теплiй атмосферi цiеi задоволеноi нудьги, цiеi безболiсностi, сприйнятоi з великою вдячнiстю, половинчастий бог, що неуважно кивае головою, i торкнутий сивиною половинчастий чоловiк, що пiвголосом спiвае псалом, схожi мiж собою, мов близнюки.

Можна багато говорити про це задоволення i цю безболiснiсть, про цi стерпнi, покiрнi днi, коли нi бiль, нi радiсть не зважуються голосно крикнути, коли все тiльки шепоче й скрадаеться навшпиньки. Та найгiрше те, що саме цього задоволення я не можу витримати, що за короткий час воно стае менi вкрай ненависним, огидним, i з розпачу я мушу тiкати в iншi температурнi пояси – якщо е змога, то на стежку радостi, а як нi, то бодай на стежку болю. Варто менi якийсь час пожити без радостi й без болю, подихати теплою, прiсною стерпнiстю так званих вдалих днiв, мою легковажну дитячу душу охоплюе така туга, що я, замiсть спiвати псалом подяки, шпурляю iржаву лiру в сонне обличчя бога задоволення, радий помiняти цю здорову кiмнатну температуру на пекучий, нестерпний бiль. Я тодi палаю дикою жадобою сильних почуттiв, сенсацiй, люттю на це одноманiтне, рiвне, нормальне, стерильне життя, шаленим бажанням щось розтрощити – якусь крамницю чи, може, собор, чи вбити себе самого, встругнути щось зухвале, стягти з кiлькох шановних iдолiв перуки, дати кiльком збунтованим школярам квитки до Гамбурга, про якi вони давно мрiяли, звести неповнолiтню дiвчину або скрутити в’язи кiльком представникам мiщанського ладу. Бо понад усе я ненавидiв, зневажав i проклинав у душi саме його: це вдоволення, здоров’я, затишок, цей виплеканий мiщанський оптимiзм, цей культ ситоi, квiтучоi посередностi, нормальностi, пересiчностi.

У такому настроi я й скiнчив смерком цей нудний звичайний день. Скiнчив не так, як належало б i було б корисно досить хворiй людинi; не звабило мене застелене лiжко з наготованою вже, наче для принади, теплою грiлкою. Я не лiг, а, невдоволений тим дрiб’язком, що зробив за день, сповнений вiдрази до нього, з тяжким серцем узув черевики, вдягнув пальто й подався до мiста, в темряву й туман, щоб у пивницi «Пiд крицевим шоломом» перехилити, як за давнiм звичаем кажуть усi питущi, чарку вина.

І ось я спускаюся зi своеi мансарди сходами, незручними, стрiмкими сходами чужих людей, наскрiзь мiщанськими, вимитими, чистими сходами солiдного триповерхового будинку, пiд дахом якого мiститься моя келiя. Не знаю, чому так виходить, але я, бездомний степовий вовк, самiтник i ненависник дрiбномiщанського свiту, завжди наймаю собi помешкання в таких будинках. Мене змалку щось вабить до них. Не в палацах i не в пролетарських оселях, а завжди саме в таких архiпристойних, архiнудних, бездоганно утримуваних дрiбномiщанських гнiздах, де трохи вiдгонить скипидаром та милом i де зчиняеться переполох, коли ти хряснеш дверима або зайдеш до кiмнати в брудних черевиках. Так, я люблю цю атмосферу змалку, i моя потаемна туга за чимось схожим на домiвку знов i знов, без будь-якоi надii, веде мене на ту саму безглузду стежку. А ще менi подобаеться контраст мiж моiм украй невпорядкованим, позбавленим любовi життям зацькованого самiтника i цим родинним мiщанським iснуванням. Менi подобаеться вдихати на сходах цей запах спокою, ладу, чистоти, пристойностi й сумирностi; вiн чимось зворушуе мене, хоч я й ненавиджу мiщанство. Подобаеться менi потiм переступати порiг своеi кiмнати, де все iнакше, де мiж купами книжок лежать недокурки i стоять пляшки з вином, де все розкидане, незатишне, занедбане i де все – книжки, рукописи, думки – позначене й пройняте горем самiтних людей, труднощами людського iснування, прагненням знайти новий змiст людського життя, що втратило свiй сенс.

Ось я проходжу повз араукарiю. Рiч у тiм, що на другому поверсi сходи ведуть повз невеличкий помiсток перед помешканням, без сумнiву, ще бездоганнiшим, ще чепурнiшим, ще краще прибраним, нiж iншi, бо помiсток сяе просто-таки нелюдською чистотою, це нiби маленький блискучий храм ладу. На паркетi, куди навiть страшно ступити, стоять два гарнi стiльчики, а на кожному стiльчику – по великому горщику. В одному з них росте азалiя, а в другому – чимала араукарiя, здорове, рiвне, довершеноi форми деревце, завжди доглянуте, немов тiльки що старанно вимите до останньоi голочки на останнiй гiллячцi. Часом, переконавшись, що мене нiхто не бачить, я сiдаю на сходах вище вiд араукарii, нiби в храмi, й трохи перепочиваю. Я згортаю руки й побожно дивлюся на цю маленьку оселю ладу, i ii зворушлива неприступнiсть та якась смiховинна вiдлюднiсть беруть мене за серце. Я уявляю собi за тим помiсточком, так би мовити, в затiнку араукарii, помешкання, повне блискучих меблiв з червоного дерева, повне життя, здоров’я i пристойностi, уявляю собi ii мешканцiв, що рано встають, сумлiнно виконують своi обов’язки, влаштовують помiрно веселi родиннi свята, ходять у недiлю до церкви й лягають рано спати.

З удаваною бадьорiстю я ступав по мокрому асфальтi вузеньких вуличок. Заплаканi, огорнутi серпанком туману лiхтарi просвiчували холодну вологу мряку i всмоктували свое блякле вiддзеркалення з мокрого тротуару. Менi згадалися призабутi юнацькi роки – як любив я тодi такi похмурi, сумнi вечори пiзньоi осенi й ранньоi зими, як жадiбно впивався настроем самоти i смутку, коли, загорнувшись у пальто, до пiвночi ходив у дощ i в бурю непривiтними вулицями й безлистими парками, вже й тодi самiтний; але в тi часи мене переповнювала глибока радiсть, а з серця лилися вiршi, якi я потiм, сидячи при свiчцi на краю лiжка у своiй комiрчинi, записував у зошит. Тепер усе це минулося, цю чашу вже випито до дна, i бiльше вона не наповниться. Чи е за чим шкодувати? Немае. Не треба шкодувати за тим, що минуло. Я шкодував за теперiшнiм, за сьогоднiшнiм, за цими незчисленними годинами й днями, якi я втратив, просто перетерпiв, якi нiчим мене не обдарували i не вразили. Але, хвалити Бога, бували й винятки, часом, хоч i рiдко, траплялися години, що несли менi щедрi дарунки, сколихували до глибини мою душу, розтрощували мури й виводили мене, заблудлого, назад до живого серця свiту. Засмучений, а проте глибоко схвильований, я спробував згадати, коли востанне переживав таке. Це було на концертi, грали чудову старовинну рiч, i пiсля двох тактiв пiано, виконаних на дерев’яному духовому iнструментi, несподiвано вiдчинилися дверi потойбiчного свiту, я перелетiв небо й побачив Бога за роботою, вiдчув солодкий бiль – i вже не боронився нi вiд чого в свiтi, не боявся нiчого в свiтi, все приймав i всьому вiддавав свое серце. Щастя тривало недовго, може, з чверть години, але воно повернулося до мене вночi увi снi й вiдтодi вряди-годи потай осявало моi порожнi днi. Інколи я хвилину чи двi чiтко бачив немов золотий, Божистий слiд, який проходив через мое життя. Здебiльшого вiн був засипаний грубим шаром багна й куряви, але часом спалахував золотими iскрами, i здавалося, що вiн нiколи бiльше не зникне. Проте невдовзi вiн знову безслiдно зникав. Якось уночi, лежачи без сну, я раптом почав проказувати вiршi, надто гарнi й дивовижнi, щоб менi спало на думку iх записати, а вранцi я iх уже не пам’ятав; i все ж таки вони десь зберiгаються в менi, наче тверде ядро горiха в старiй ненадiйнiй шкаралупi. Іншим разом щастя навiдувало мене, коли я читав якогось поета, коли розмiрковував над Декартом, Паскалем, а якось воно знов спалахнуло й згубило свiй золотий слiд далеко в небi, коли я був у своеi коханоi. Ох, важко знаходити цей Божистий слiд у життi, яким ми живемо, в нашу добу, таку вдоволену, таку мiщанську, таку бездуховну добу, серед цiеi архiтектури, цього дiлового свiту, серед цiеi полiтики й цих людей! Як же менi не бути степовим вовком, жалюгiдним пустельником серед цього свiту, коли я не можу дiлити з ним жодноi його мети, i жодна його радiсть мене не зачiпае! Я не можу довго всидiти анi в театрi, анi в кiно, майже не читаю газет i рiдко коли сучасну книжку, не можу зрозумiти, якоi втiхи й радостi шукають люди в переповнених вокзалах, готелях i кав’ярнях, пiд чадну набридливу музику, в барах, вар’ете розкiшних мiст, на всесвiтнiх виставках, на карнавальних гуляннях, на лекцiях для тих, хто прагне освiти, i на великих стадiонах. Я не можу анi зрозумiти, анi роздiлити всiх цих насолод, хоч менi вони приступнi, а тисячi iнших людей тiльки прагнуть iх скуштувати! І навпаки – те, що я зазнаю в рiдкiснi години радостi, що для мене було i е неземною втiхою, великим переживанням, екстазом i захватом, те свiт знае, шукае i любить щонайбiльше в поезii, а в життi вважае божевiллям. І дiйсно, коли свiт мае слушнiсть, коли ця музика в кав’ярнях, цi масовi розваги, цi американiзованi люди, яким треба так небагато, мають слушнiсть, то я помиляюся, то я божевiльний, я справдi степовий вовк, як я себе часто називаю, звiр, що заблукав у чужому незрозумiлому свiтi й вже не може знайти нi своеi домiвки, нi радостi, нi поживи.

Із цими звичними думками я плентався мокрою вуличкою в одному з найтихiших i найстарiших кварталiв мiста. По той бiк вулички навпроти мене здiймався в темрявi старий сiрий мур, який завжди менi подобався: вiн стояв так незворушно мiж маленькою церковкою i старою лiкарнею, i я часто вдень спиняв свiй погляд на його шорсткiй, нерiвнiй поверхнi, бо мало е таких тихих, приемних, мовчазних мiсць у центрi мiста, де з кожноi половини квадратного метра тобi назустрiч викрикуе свое прiзвище господар якогось пiдприемства, винахiдник, адвокат, перукар, лiкар або майстер педикюру. І тепер цей старий мур огортали тиша i спокiй, а все ж щось у ньому змiнилося: посеред муру я вражено побачив гарний портальчик з готичною аркою i засумнiвався, чи вiн завжди тут був, чи його щойно зроблено. На вигляд вiн, безперечно, був старий, дуже старий, мабуть, цей замкнений портальчик з потемнiлими дерев’яними дверима десь сотню рокiв тому вiв на якесь сонне подвiр’я монастиря i залишився й досi, хоч монастиря вже не було. І певне, я його бачив сотнi разiв, але не звертав на нього уваги, а тепер його, може, пофарбували, от вiн i впав менi в око. Все ж таки я зупинився й пильно приглянувся до муру, не переходячи на другий бiк, бо вуличка була мокра й геть розгрузла. Було вже зовсiм темно. Я стояв на тротуарi, дивився через вуличку на портал, i менi здалося, що над ним наче миготить вiнок чи якийсь яскравий вiзерунок. Я приглянувся пильнiше – нi, то був не вiнок, а ясна таблиця наче з якимось написом. Напружуючи зiр, я врештi перейшов на другий бiк вулички, незважаючи на багно й калюжi. І побачив над порталом, на старому сiро-зеленому мурi, тьмяно освiтлену пляму, по якiй пропливали й вiдразу зникали яскравi лiтери, знов з’являлися i знов зникли. «Ну от, – подумав я, – зiпсували й цей гарний старовинний мур своею свiтляною рекламою!» А тим часом з окремих лiтер, що швидко спалахували й гасли, складав слова. Їх було важко прочитати, частково доводилося вгадувати, бо лiтери з’являлися з неоднаковими промiжками, були дуже блiдi й нечiткi i раптово зникали. Той, хто хотiв мати з цього користь, видно, був не дуже практичною людиною. Якийсь бiдолаха, такий самий, як i я, степовий вовк. Чого вiн влаштував свою свiтляну рекламу на цiй стiнi в темнiй вуличцi старого мiста, в таку пору i в дощ, коли тут нiкого немае? І чому лiтери такi миготливi й невиразнi, так нерiвномiрно з’являються й раптово зникають? Але стривайте, тепер менi пощастило схопити кiлька слiв пiдряд, ось вони:



МАГІЧНИЙ ТЕАТР

ВХІД НЕ ДЛЯ ВСІХ —

НЕ ДЛЯ ВСІХ


Я спробував вiдчинити дверi, проте старий важкий засув не пiддавався. Гра лiтер припинилася, раптово згасла, сумно усвiдомивши, що була даремною. Я вiдступив на кiлька крокiв, втрапивши в глибоке багно, проте лiтери бiльше не з’являлися, гра свiтла скiнчилася. Я ще довго стояв у багнi й чекав, але марно.

Та коли я здався i знов вийшов на тротуар, передi мною на мокрому асфальтi замиготiли, вiддзеркалюючись, барвистi свiтлянi лiтери. І я прочитав:



ТІЛЬКИ… ДЛЯ… БОЖЕ… ВІЛЬНИХ!


У мене були мокрi ноги, я змерз, а проте кiлька хвилин ще постояв, чекаючи, що буде далi. Але нiчого бiльше не було. Та поки я стояв там, згадуючи, як гарно миготiли тi легенькi, яскравi, примарнi лiтери на мокрому мурi й на чорному блискучому асфальтi, в пам’ятi моiй раптом знов зринув один образ, про який я думав ранiше: порiвняння з золотим слiдом, що зненацька зблисне, але зразу ж вiддаляеться й стае недосяжним.

Промерзлий до кiсток, я пiшов далi, мрiючи про той слiд i з тугою згадуючи дверi до магiчного театру, вiдкритого тiльки для божевiльних. Тим часом я досяг ринкового майдану, де не бракувало вечiрнiх розваг: через кожнi кiлька крокiв висiло оголошення чи реклама: «Жiноча капела», «Вар’ете», «Кiно», «Вечiр танцiв». Та все це було не для мене, а для «всiх», для нормальних людей, якi, зрештою, i юрмилися тут бiля кожного входу. А все ж таки мiй смуток трохи розвiявся, до мене все-таки долинуло вiтання з iншого свiту, кiлька барвистих лiтер танцювало й грало в моiй душi, торкаючись потаемних струн, мерехтiння золотого слiду знов стало видиме.

Я зайшов до невеличкоi, староi як свiт пивницi, де нiщо не змiнилося вiдтодi, як я вперше побував у цьому мiстi рокiв iз двадцять п’ять тому, навiть господиня була та сама, i багато теперiшнiх вiдвiдувачiв сидiли тут уже й тодi, на тому самому мiсцi, перед тими самими чарками. В цiй скромнiй пивницi я знайшов собi притулок. Щоправда, лише такий притулок, як на сходах бiля араукарii, бо й тут був бездомний i самiтний, тiльки мав спокiйне мiсце, з якого мiг дивитися на сценi гру чужих людей у чужiй менi п’есi. Але вже й це тихе мiсце мало свою вартiсть: тут не було людського натовпу, галасу, музики, лише кiлька спокiйних городян сидiли бiля накритих дерев’яних столикiв (нi тобi мармуру, нi емальованих таць, нi оксамиту, нi мiдi!), i перед кожним стояла вечiрня чарка доброго солiдного вина. Може, цi постiйнi гостi, усi знайомi менi з вигляду, були справжнiми мiщанами, i вдома в них, у iхнiх мiщанських помешканнях, стояли нуднi олтарi, спорудженi тупим божкам задоволення, а може, це були самiтники, як я, що так само збилися на манiвцi й тепер за чаркою вина тихо сумували за збанкрутованими iдеалами, бiдолашнi степовi вовки, – я цього не знав. Одних тягла сюди туга за домiвкою, розчарування i потреба якоiсь замiни, одруженi шукали тут настрою з часiв своеi молодостi, старi службовцi – вiдгомону своiх студентських рокiв. Усi вони були мовчазнi i всi пияки, що так само, як я, волiли посидiти в пивницi з пляшкою ельзаського, нiж на концертi жiночоi капели. Отут я й кинув свiй якiр, тут можна було витримати годину або й двi. Тiльки-но я ковтнув ельзаського, як зразу вiдчув, що цiлий день, вiд снiданку, нiчого не iв.

Дивно, скiльки людина може всього поглинути. Добрих десять хвилин я читав газету, вбирав у себе очима iнтелектуальнi вправи якогось безвiдповiдального балакуна, що пережовував i обслинював чужi слова, а тодi вертав iх назад, але неперетравленi. Я ввiбрав iх у себе цiлу шпальту. Потiм я ще поглинув чималий шматок печiнки, вирiзаноi з убитого теляти. Справдi дивно! Найкраще було ельзаське. Менi не подобаються мiцнi, витриманi вина, що так усiх чарують i славляться своiм особливим смаком; принаймнi я не люблю iх пити щодня. Я волiю зовсiм чистi, легкi, скромнi мiсцевi вина без особливих назв; такого вина можна випити чимало, i воно гарно, приемно пахне селом, землею, небом i деревами. Келих ельзаського i кусень доброго хлiба – чи може бути щось краще? Але тепер я ще з’iв i порцiю печiнки – незвичайнi для мене ласощi, бо я рiдко iв м’ясо, – i передi мною стояв другий келих вина. Дивно й те, що десь у зелених долинах здоровi роботящi люди обробляють виноградники й давлять вино, щоб у iншому мiсцi, уже далеко вiд них, розчарованi, тихi, питущi мiщани i безпораднi степовi вовки могли влити з келихiв у своi жили трохи вiдваги й радостi.

Але про мене, хай буде дивно! Вино було добре, воно розвiяло сум i пiднесло настрiй. Коли я знов подумав про словесну кашу газетноi статтi, то тiльки весело засмiявся. І раптом згадав забуту мелодiю, виконану пiано на дерев’яному духовому iнструментi: вона росла, роздималася в менi, наче блискуча мильна бульбашка, вiддзеркалюючи на своiй яскравiй поверхнi весь свiт у мiнiатюрi, тодi тихо лопнула. Якби могло таке статися, щоб ця небесна коротенька мелодiя нишком укорiнялася в моiй душi й одного дня розцвiла знов у менi прекрасною квiткою у всiх своiх нiжних барвах, – чи тодi я б мiг бути зовсiм пропащим? І хоч я був звiром, що заблукав i не розумiе навколишнього свiту, та все ж мое безглузде життя мало якийсь сенс, щось у менi вiдгукувалося на поклик з далеких свiтiв, у моему мозку громадилися тисячi образiв.

Зграйки ангелiв Джотто з блакитного склепiння маленькоi церкви в Падуi, а поряд iз ними Гамлет i Офелiя у вiнку – чудовi символи всього смутку i всiх непорозумiнь свiту; а там, в охопленому полум’ям аеростатi, стояв повiтроплавець Джаноццо й сурмив у рiг, Атила Шмельцле нiс у руцi свiй новий головний убiр, Боробудур здiймав у небо гору своiх скульптур. І хоч, може, всi цi чудовi постатi живуть також у тисячах iнших сердець, е ще десятки тисяч нiкому не вiдомих образiв i звукiв, якi iснували тiльки в менi, якi бачили тiльки моi очi i чули тiльки моi вуха. Старий лiкарняний мур iз вивiтреною, в темних патьоках, сiро-зеленою поверхнею, в трiщинах i плямах якого можна було уявити собi тисячi фресок, – хто вiдгукувався на його поклик, хто заглядав йому в душу, хто любив його, хто був зачарований його блiдими, пригаслими барвами? Старi книги ченцiв з лагiдним сяйвом мiнiатюр, i забутi своiм народом книжки нiмецьких поетiв, що жили двiстi чи сто рокiв тому, замацанi, бруднi томи, i друки та рукописи давнiх композиторiв, цупкi, пожовклi нотнi аркушi з застиглими мрiями звукiв – хто чув iхнi натхненнi, грайливi й тужнi голоси, хто пронiс у серцi iхнiй дух, iхнi чари крiзь iншу, чужу iм добу? Хто ще згадував той маленький стiйкий кипарис на горi бiля Губiо, якого зломила й розтрощила кам’яна лавина i який усе ж таки мiцно тримався за життя i пустив нове, хоч i рiдке гiлля? Хто захоплювався працьовитiстю господинi другого поверху з ii вимитою араукарiею? Хто читав уночi над Рейном сивi письмена текучого туману? Степовий Вовк. І хто на руiнах свого життя шукав хисткого сенсу, страждав через те, що iншим здавалося безглуздим, жив життям, що iншим здавалося божевiльним, i потай сподiвався серед цiлковитого хаосу знайти одкровення, стати близьким до Бога?

Я прикрив рукою келих, коли господиня хотiла знов наповнити його, й пiдвiвся. Менi бiльше не треба було вина. Золотий слiд спалахнув i нагадав менi про вiчне, про Моцарта, про зiрки. Якийсь час я знов мiг дихати, жити, iснувати, мiг мучитись, не боятися й не соромитись за себе.

Я вийшов на спорожнiлу вулицю. Холодний вiтер сiяв густим дощем, дрiбнi краплини лопотiли по вуличних лiхтарях i блищали навколо них, мов склянi намистини. Куди тепер? Якби в мене тiеi митi була чарiвна паличка, я б вичарував невеличку гарну залу в стилi Людовiка XIV, де кiлька добрих музикантiв виконали б для мене двi-три речi Генделя й Моцарта. Бо менi тепер хотiлося саме такоi прохолодноi, шляхетноi музики, i я пив би ii, як боги п’ють нектар. Ох, якби я цiеi хвилини мав приятеля, доброго приятеля, що десь у комiрчинi пiд дахом мрiяв би собi при свiчцi, а бiля нього лежала б скрипка! Як радо я порушив би його нiчний спокiй, нечутно б пiднявся стрiмкими сходами, звалився б як снiг на голову, i ми б за розмовою i музикою пережили кiлька годин неземноi втiхи! Колись давно я не раз зазнавав такого щастя, але й воно пiшло в непам’ять, мiж тими днями й теперiшнiми пролягли зiв’ялi, мов зiрванi квiтки, роки.

Я не квапився додому – плентався нога за ногою, пiднявши комiр пальта й постукуючи паличкою по мокрiй брукiвцi. Та хоч би як поволi я йшов, однаково надто скоро опинюся у своiй мансардi, у своiй маленькiй уявнiй домiвцi, яку я не люблю, але без якоi не можу обiйтися, бо минула вже та пора, коли я мiг перебути надворi таку мокру зимову нiч. Тепер я благав Бога, щоб мiй добрий настрiй не зiпсував дощ, чи подагра, чи араукарiя, i хоч у мене не було анi камерного оркестру, анi приятеля зi скрипкою, та чудесна мелодiя все-таки бринiла в менi, я мiг ii стиха, але виразно вiдтворити в такт своему вiддиховi. Так мiркуючи, я йшов далi. Нiчого, можна обiйтися без камерноi музики та без приятеля, i смiшно мучити себе надаремним прагненням тепла. Самота – це незалежнiсть, я ii хотiв i давно вже здобув. Незалежнiсть холодна, о так, але й тиха, дивовижно тиха й велика, як той тихий холодний обшир, де кружляють зiрки.

Із танцювальноi зали, яку я поминав, назустрiч менi гримнула жвава джазова музика, гаряча й важка, наче пара зi свiжого м’яса. Я на хвилину зупинився. Ця музика, хоч я ii не любив, завжди якось таемниче вабила мене. Джаз був менi гидкий, але вдесятеро кращий за сучасну академiчну музику; своею веселою, брутальною дикiстю вiн глибоко зачiпав i моi iнстинкти й дихав якоюсь наiвною, щирою чутливiстю.

Я трохи постояв, принюхуючись до кривавоi, пронизливоi музики, сердито й водночас хтиво вбираючи в себе атмосферу зали. Половина цiеi музики – лiрична – була масна, пересолоджена й сентиментальна, а друга половина – буйна, примхлива й сильна, а проте обидвi вони наiвно i мирно зливалися докупи й утворювали цiлiсть. Це була музика занепаду. Мабуть, така музика була в Римi за часiв останнiх iмператорiв. Звичайно, в порiвняннi з Бахом i Моцартом, зi справжньою музикою, вона була гидотою, але ж такою самою гидотою було все наше мистецтво, вся наша уявна культура в порiвняннi зi справжньою культурою. І ця музика ще й переважала iх своею глибокою щирiстю, симпатично вiдвертим демонструванням своеi негритянськоi основи, веселою дитиннiстю. В нiй було щось вiд негрiв i щось вiд американцiв, якi нам, европейцям, незважаючи на всю свою силу, здаються по-дитячому незiпсованими й хлопчакуватими. Невже Європа теж стане така? Чи вона вже ступила на цей шлях? Чи ми, давнi знавцi й шанувальники колишньоi Європи, колишньоi справжньоi музики, колишньоi справжньоi поезii, не стали просто мiзерною купкою немудрих, сумних, схибнутих невротикiв, яких завтра висмiють i забудуть? Чи те, що ми звемо культурою, що ми звемо духом, душею, що для нас гарне й святе, – тiльки примара? Може, воно вже давно померло, i лише ми, кiлька дурнiв, вважаемо його ще справжнiм i живим? Чи, може, воно нiколи й не було справжнiм i живим? Може, все те, що хвилюе нас, дурнiв, завжди було тiльки фантомом?

Я знов опинився в старому кварталi мiста, де в сiрiй сутiнi примарно мрiла маленька сiра церква. І раптом згадав свою вечiрню пригоду, загадковi дверi з готичною аркою, загадкову таблицю над ними i свiтлянi лiтери, якi глузливо витанцьовували на нiй. Що ж вони говорили? «Вхiд не для всiх». А потiм: «Тiльки для божевiльних». Я уважно приглянувся до старого муру навпроти, бажаючи в душi, щоб знов почалося те диво, щоб напис запросив, а дверi впустили мене, божевiльного, досередини. Може, за ними було те, чого я шукав, може, там виконували мою музику?

Темний мур, повитий густими сутiнками, заглиблений у своi думки, байдуже дивився на мене. Нiде не видно було нi дверей, нi готичноi арки, тiльки рiвна, без жодного отвору стiна. Усмiхаючись, я рушив далi вуличкою i приязно кивнув головою стiнi: «Спи спокiйно, я не будитиму тебе. Настане час, коли тебе розвалять чи облiплять жадiбними рекламами фiрм. Але поки що ти стоiш, все ще гарна й тиха, i подобаешся менi».

З темного провалля вулички, перелякавши мене, просто перед моiм носом вигулькнув якийсь чоловiк, самiтний пiзнiй перехожий, що, мабуть, повертався додому. Вiн був у кашкетi й синiй куртцi, на плечi нiс плакат на довгiй жердинi, а перед собою на ремiнцi – скриньку без вiка, як продавцi на ярмарку. Вiн стомлено плентався передi мною. Якби вiн був озирнувся, я привiтався б iз ним i запропонував би йому цигарку. Коли ми дiйшли до найближчого лiхтаря, я спробував прочитати, що написано на його прапорi – червоному плакатi, – але жердина хиталася в такт його крокам, i лiтери стрибали в мене перед очима. Я гукнув чоловiка й попросив, щоб вiн показав свiй плакат. Чоловiк спинився, трохи пiдняв жердину, щоб вирiвняти плакат, i я змiг прочитати нерiвний, хисткий напис:



АНАРХІСТСЬКА ВЕЧІРНЯ РОЗВАГА!

МАГІЧНИЙ ТЕАТР!

ВХІД НЕ ДЛЯ ВС…с


– Саме вас я й шукав! – радiсно вигукнув я. – Що це за вечiрня розвага? Де вона вiдбудеться? І коли?

Але чоловiк уже рушив далi.

– Вона не для всiх, – байдуже, сонним голосом вiдповiв вiн, не зупиняючись. Вiн натомився й хотiв швидше вернутись додому.

– Стривайте! – крикнув я i побiг за ним. – Що там у вашiй скриньцi? Я хочу щось купити у вас.

Не зупиняючись, чоловiк машинально засунув руку в скриньку, витяг якусь книжечку й подав менi. Я схопив ii й сховав у кишеню. Поки я розстiбав пальто й шукав грошi, чоловiк завернув у якусь браму i зник, замкнувши ii за собою. Я почув, як вiн важко прогупав спершу брукованим подвiр’ям, далi дерев’яними сходами, потiм усе затихло. Раптом i на мене налягла втома, я вiдчув, що вже дуже пiзно i було б добре тепер опинитися вдома. Я пiшов швидше i скоро добрався сонними вулицями передмiстя до свого кварталу мiж давнiми валами, де в чистих будинках за рядком плюща i латкою трави мешкали службовцi й дрiбнi рантье. Поминувши плющ, латку трави й ще невеличку ялину, я досяг вхiдних дверей, намацав замок, тодi вимикач, тихенько пробрався повз заскленi дверi, повз лакованi шафи, вазони й вiдiмкнув свою кiмнату, свою уявну домiвку, де на мене чекали крiсло, груба, чорнильниця, коробка з фарбами, Новалiс i Достоевський, так як на iнших, розважнiших людей, чекають мати чи дружина, дiти, служницi, собаки й коти.

Скидаючи мокре пальто, я наткнувся на книжечку й витяг ii з кишенi. Це була тоненька брошурка, погано й на поганому паперi надрукована, подiбна до тих, що iх продають на ярмарках, як, наприклад: «Людина, що народилася в сiчнi» чи «Як за тиждень стати на двадцять рокiв молодшим».

Та коли я вмостився в крiслi й начепив окуляри, то здивовано, з раптовим вiдчуттям, що це знак долi, прочитав на палiтурцi брошурки такий заголовок: «Трактат про Степового Вовка. Не для всiх».

Я прочитав брошурку, не встаючи з крiсла, i зацiкавлення мое зростало вiд сторiнки до сторiнки. Ось що там було.




Трактат про степового вовка



Не для всiх

Жив собi колись один чоловiк на iм’я Гарi, прозваний Степовим Вовком. Вiн ходив на двох ногах, носив одяг i був людиною, та насправдi все ж таки був саме степовим вовком. Вiн навчився чимало того, чого можуть навчитися здiбнi люди, i був досить розумний. Не навчився вiн тiльки одного: бути вдоволеним собою i своiм життям. Цього вiн не вмiв, був невдоволеною людиною. Мабуть, тому, що в глибинi свого серця завжди знав (чи вважав, що знае), що вiн, власне, не людина, а вовк зi степу. Мудрi люди можуть сперечатися про те, чи вiн справдi був вовком, чи, може, якимись чарами ще до свого народження був перетворений з вовка в людину, чи, може, народився людиною, але з вовчою душею i натурою, чи просто уявив себе вовком, чи повiрив у це внаслiдок якоiсь хвороби. Могло ж, наприклад, бути, що дитиною вiн мав дику, запальну вдачу, нiкого не слухав, i його вихователi, намагаючись убити в ньому звiра, тим самим спонукали його уявити й повiрити, що в ньому пiд тоненькою оболонкою доброзвичайностi й людяностi насправдi ховаеться звiр. Про це можна було б довго й цiкаво розповiдати, навiть написати книжки; але Степовому Вовковi це не дало б нiякоi користi, бо йому було однаковiсiнько, чи вовка в ньому породили якiсь чари, чи вчителева рiзка, чи це був тiльки витвiр його уяви. Для нього не мало нiякого значення, що iншi люди думали про це i що вiн сам про це думав, адже так чи iнакше, а вовк у ньому залишався.

Отже, Степовий Вовк мав двi натури – людську й вовчу; така була його доля, i мабуть, це доля не така вже особлива й незвичайна. Кажуть, е багато людей, що мають у собi чимало собачого або лисячого, риб’ячого або змiiного, i це iм начебто не дуже заважае. В них мирно живуть людина й лис, людина й рибина, й нiхто нiкому не завдае шкоди, навпаки – вони навiть допомагають одне одному. І багато людей, що домоглися в життi великих успiхiв, завдячують iх бiльше лисовi чи мавпi, нiж людинi. Це всi знають.

А в Гарi було зовсiм iнакше – в ньому людина й вовк дiяли кожен окремо, не тiльки не допомагали одне одному, а й смертельно ворогували мiж собою, кожен робив другому лише кривду, а коли двi iстоти однiеi кровi й однiеi душi смертельно ворогують, життя iхне стае пеклом. Але кожен iз них мав свою долю, i в кожного вона була тяжка.

У нашого Степового Вовка виходило так, що вiн сьогоднi почував себе вовком, а завтра людиною, як, мабуть, усi iстоти з подвiйною натурою, i коли вiн був вовком – людина в ньому весь час була насторожi, всьому давала своi присуди й оцiнки, а коли був людиною, те саме робив вовк. Наприклад, коли Гарi як людина був сповнений чудових думок, шляхетних, гарних почуттiв або робив так званi добрi вчинки, то вовк вишкiрював зуби, реготав i з жорстоким глумом доводив йому, як не личить вся ця шляхетна комедiя степовому звiровi, вовковi, який у душi дуже добре знае, що йому належить робити: гасати самотою по степу, час вiд часу скуштувати свiжоi кровi чи погнатися за вовчицею; адже з погляду вовка кожен людський вчинок був страшенно кумедним, дурним, безглуздим i марнославним. Але те ж саме виходило, коли Гарi почував себе вовком i поводився, як вовк, коли вiн вишкiрював зуби на всiх людей, палав ненавистю й ворожiстю до них та до iхнiх облудних манер i звичаiв. Тодi насторожi в ньому була людина, вона стежила за вовком, лаяла його, називала тварюкою i псувала йому всю радiсть вiд простого, здорового, дикого вовчого iснування.

Такi були справи зi Степовим Вовком. Можна собi уявити, що життя в Гарi було не вельми веселе й щасливе. Але це не означае, що вiн був украй нещасний (хоч, звичайно, самому йому здавалося, що вiн справдi вкрай нещасний, бо кожен вважае страждання, яке випало на його долю, найбiльшим). Нi про кого з людей не можна сказати, що вiн украй нещасний. Навiть якщо хтось не мае в собi вовка, це не означае, що вiн щасливий. До того ж i найнещаснiша людина мае в життi своi яснi хвилини, i серед пiску та камiння часом розквiтае скромна квiточка щастя. Так було i в Степового Вовка. Здебiльшого вiн був дуже нещасний, це правда, i мiг зробити нещасними й iнших, якраз тих, кого вiн любив i хто його любив. Адже всi, хто його любив, завжди бачили його тiльки з одного боку. Багато людей любили його як приемну, розумну й цiкаву людину, а потiм жахалися й розчаровувались, раптом виявивши в ньому вовка. А вони не могли його не виявити, бо Гарi, як i кожна iстота, хотiв, щоб його любили таким, яким вiн був, i саме перед тими, чию любов вiн дуже цiнував, не мiг приховати, що вiн вовк. Були й такi, що любили в ньому саме вовка, саме його вiльну, дику, неприборкану, небезпечну й сильну натуру, i вони потiм теж дуже розчаровувались i жалкували, коли раптом виявлялося, що цей дикий, лютий вовк був ще й людиною, ще й прагнув доброти й нiжностi, слухав Моцарта, читав вiршi й плекав людськi iдеали. Саме цi його знайомi найдужче розчаровувались i сердились: так Степовий Вовк свою двоiстiсть та внутрiшнiй розлад вносив i в кожну чужу долю, тiльки-но стикався з нею.

Отже, хто думае, що пiзнав Степового Вовка й може уявити собi його жалюгiдне, сповнене внутрiшнiх протирiч життя, той помиляеться, вiн ще багато чого не знае. Не знае, що в життi Гарi були й винятки (оскiльки не бувае правил без винятку й оскiльки за певних обставин один грiшник милiший Боговi, нiж дев’яносто дев’ять праведникiв), проблиски щастя, що вiн, часом як вовк, а часом як людина, мiг вiльно, спокiйно дихати, думати й почувати, що навiть зрiдка траплялися хвилини, коли вовк i людина вкладали мiж собою мир i так добре вживалися, що не тiльки один спав, поки другий був на чатах, а й обидва пiдтримували один одного, додавали один одному сили. Як усюди в свiтi, в його життi теж iнколи, здавалося, все звичне, буденне, вiдоме, правильне ставило собi за мету просто на секунду перепочити, урватися й поступитися мiсцем незвичайному, диву, благодатi. Хтозна, може, цi короткi, рiдкiснi хвилини щастя скрашували гiрку долю Степового Вовка, врiвноважували його страждання, чи, може, навiть цих кiлька годин великоi втiхи виправдовували всi муки i були бiльше нiж достатньою винагородою за них, – це, знову ж таки, питання, над яким на дозвiллi можна думати скiльки завгодно. Степовий Вовк також думав над ним i тiльки змарнував час.

У зв’язку з цим треба сказати ще одне: е багато людей, схожих на Гарi, особливо серед митцiв, усi вони мають у собi двi iстоти, двi душi, в них е Божа й диявольська основа, тече материнська й батькiвська кров, хист до щастя й хист до страждання в них живуть поряд у складному плетивi ворожнечi й миру, як вовк i людина в Гарi. І цi люди дуже неспокiйноi долi часом у ясну хвилину свого життя вiдчувають таку глибоку, невимовну втiху, пiна iхнього короткого щастя iнколи здiймаеться так високо над морем страждання, розбризкуеться такими яскравими, слiпучими бризками, що цi миттевi спалахи зворушують i зачаровують iнших людей. Так само, як коштовна скороминуща пiна щастя над широким морем страждання, постають i всi твори мистецтва, в яких окрема людина-страдник пiдiймаеться так високо над своею долею, що ii щастя променiе, мов зiрка, i всiм, хто ii бачить, вона здаеться вiчною, здаеться втiленням iхньоi власноi мрii про щастя. Хоч би як ми називали вчинки i твори цих людей, самi вони, власне, взагалi не живуть, тобто iхне життя не мае чiткоi функцii й форми, вони не героi, митцi чи мислителi, як iншi бувають суддями, лiкарями, шевцями чи вчителями, iхне життя – це невпинний страдницький рух i горiння, воно нещасливе, сповнене тяжких внутрiшнiх протирiч, страшне й не мае сенсу, якщо не вважати сенсом саме тi рiдкiснi переживання, дii, думки i твори, якi спалахують над хаосом такого життя. У таких людей народжуеться небезпечна й страшна думка, що, може, все людське життя – прикра помилка, завчасний, невдалий викидень праматерi, шалена, жахлива, невдала спроба природи. Але в них постае й iнша думка: що, можливо, людина не просто тварина, обдарована сяким-таким розумом, а дитина богiв i iй судилося безсмертя.

Кожна порода людей мае своi особливостi, своi пiзнавальнi ознаки, своi чесноти й вади, своi смертнi грiхи. Особливiстю Степового Вовка було те, що вiн належав до нiчних iстот. Вiн не любив ранку, боявся його, i ця пора дня нiколи не приносила йому добра. Вранцi вiн нiколи не був у гарному настроi, в передобiднi години нiколи не зробив i не придумав нiчого доброго, не мiг тодi сам радiти й не давав радостi iншим. Аж пiсля обiду вiн поволi теплiв, жвавiшав i тiльки надвечiр, у своi вдалi днi, мiг плiдно працювати, ставав рухливий, а часом навiть палкий i радiсний. З цiею особливiстю була пов’язана i його потреба самоти й незалежностi. Нi в кого не було такого глибокого й палкого прагнення до незалежностi, як у нього. Замолоду, коли Гарi був ще бiдний i заробляв на хлiб тяжкою працею, вiн волiв голодувати й ходити обiдраним, аби тiльки зберегти хоч крихту незалежностi. Вiн нiколи не продавав себе за грошi й достатки анi жiнкам, анi можновладцям i сотнi разiв вiдмовлявся вiд того, що в очах цiлого свiту вважалося вигодою i щастям, аби тiльки зберегти свою волю. Найдужче вiн ненавидiв i боявся необхiдностi ходити на службу, твердо розподiляти своi днi й години i коритися iншим. Контори й канцелярii були йому гiршi за смерть, а найстрашнiше, що йому могло приснитися, була неволя в казармi. Усього цього вiн намагався уникати, часто йдучи на великi жертви. В цьому полягала його сила й доброчеснiсть, тут вiн був незламний i непiдкупний, тут виявлялася його дужа й простолiнiйна вдача. Та саме ця доброчеснiсть найбiльше спричинялася до його тяжкоi, страдницькоi долi. З ним сталося те, що й з усiма: вiн досяг того, що було його найглибшою потребою, чого шукав i прагнув усiею душею, але досяг у бiльшiй кiлькостi, нiж це корисно людинi. Спершу те, чого вiн досяг, було його мрiею i щастям, потiм стало гiркою долею. Владну людину руйнуе ii влада, грошовиту руйнують грошi, послужливу – служба, а шукача втiхи – втiха. Так i Степового Вовка зруйнувала його воля. Вiн досяг своеi мети, завжди був незалежний, нiхто йому не наказував, нi до кого йому не треба було пристосовуватись, вiн сам вирiшував, що йому робити, а що лишити. Бо кожна сильна людина неодмiнно досягае того, до чого мае справжнiй потяг. Та коли вже Гарi повнiстю користався здобутою волею, вiн раптом усвiдомив, що його воля – смерть, що вiн лишився сам, що свiт, на лихо, дав йому спокiй, що люди до нього збайдужiли i навiть вiн сам до себе збайдужiв. Вiн почав повiльно задихатися в дедалi рiдшiй атмосферi iзоляцii i самоти. Бо тепер уже самота й незалежнiсть були не мрiею i метою, а його долею i його карою. Чарiвне бажання вимовлене, i слова вже не можна вернути назад, даремно вiн тужно й покiрно простягав руки, готовий зав’язати стосунки з людьми: тепер вони лишили його самого. Але це не означало, що вони його ненавидiли чи що вiн iм був огидний. Навпаки, вiн мав багато друзiв. І багатьом людям подобався. Але це була тiльки симпатiя i привiтнiсть, його запрошували в гостi, давали йому подарунки, писали приемнi листи, але нiхто не вступав з ним у ближчi взаемини, нi з ким його нiщо не еднало, нiхто не хотiв i не мiг дiлити з ним життя. Тепер його оточувала тиха атмосфера самоти, свiт вiдступився вiд нього, спiлкування стало неможливим, i нiяке бажання, нiяке прагнення не допомагало. Це була одна з важливих особливостей його життя.

Друга особливiсть була та, що вiн належав до породи самогубцiв. Тут треба зазначити, що неправильно називати самогубцями тiльки тих, хто справдi накладае на себе руки. Серед них е навiть багато таких, що майже випадково стають самогубцями: потяг до самогубства не притаманний iхнiй натурi. Серед безлицих, невиразних людей, не позначених яскравою долею, серед сiрого загалу е багато таких, що самi зводять себе зi свiту, хоч за всiма своiми прикметами не належать до породи самогубцiв, i, знову ж таки, багато чи, може, навiть бiльшiсть тих, кого зараховують до самогубцiв, насправдi нiколи не накладають на себе рук. Самогубець – а Гарi був одним iз них – не конче перебувае в дуже близьких стосунках зi смертю; до таких стосункiв можна дiйти i не бувши самогубцем. Але для самогубця властиве те, що вiн сприймае свое «я» – однаково, мае на те пiдстави чи нi, – як особливо небезпечний, сумнiвний, приречений витвiр природи, що йому завжди ввижаеться небезпека, яка чигае на нього, безборонного, наче вiн стоiть на вузенькому вершечку скелi й досить найменшого поштовху ззовнi чи миттевоi внутрiшньоi слабкостi, щоб полетiти в провалля. Лiнiя долi таких людей характерна тим, що самогубство для них – найiмовiрнiший вид смертi, принаймнi в iхньому уявленнi. Передумовою такого настрою, що майже завжди виявляеться вже в раннiй молодостi й не залишае цих людей усе життя, не обов’язково бувае якийсь особливий брак життевоi снаги; навпаки, серед самогубцiв е надзвичайно сильнi, активнi, навiть мужнi натури. Але так само, як бувають люди, в яких при найменшiй хворобi пiдiймаеться температура, так i тих, кого ми звемо самогубцями i хто завжди дуже чутливо, болiсно реагуе на все, вiд найменшого душевного струсу вiдразу опановуе думка про самогубство. Якби в нас iснувала наука, що мужньо, з почуттям вiдповiдальностi взялася б дослiджувати природу людини, а не просто механiзм життевих явищ, якби ми мали щось середне мiж антропологiею i психологiею, цi факти давно вже були б усiм вiдомi.

Усе сказане тут про самогубцiв стосуеться, певна рiч, тiльки зовнiшнього аспекту, це екскурс у психологiю, отже, в галузь фiзики. З погляду ж метафiзики справа постае в зовсiм iншому, яснiшому свiтлi. З цього погляду «самогубцi» постають перед нами як iндивiди, обтяженi почуттям вини, люди, що вбачають мету свого життя не в удосконаленнi й формуваннi своеi особистостi, а в розпадi ii, поверненнi назад до матерi, до Бога, до всесвiту. Серед них е дуже багато таких, що зовсiм не здатнi вчинити справжне самогубство, бо вони глибоко усвiдомлюють грiховнiсть цього вчинку. Але для нас вони однаково самогубцi, тому що бачать порятунок у смертi, а не в життi, готовi знищити себе, пiти зi свiту, зникнути, повернутись до початку.

Так само як кожна сила може стати слабкiстю (навiть за певних обставин мусить стати нею), так i типовий самогубець, навпаки, може зi своеi уявноi слабкостi дiстати силу й пiдтримку, i дуже часто дiстае ii. Так було i з Гарi, Степовим Вовком. Як тисячi iнших схожих на нього людей, вiн вважав, що дорога до смертi завжди вiдкрита перед ним, i ця думка була для нього не просто меланхолiйною грою юнацькоi фантазii, а джерелом розради й пiдтримки. А саме: в нього, як i в iнших людей його типу, кожен душевний струс, кожне життеве лихо вiдразу викликали бажання шукати порятунку в смертi. Та поступово вiн виробив собi з цiеi схильностi фiлософiю, яка служила життю. Вiн зжився з думкою про те, що дверi в небуття завжди вiдчиненi перед ним, i це додавало йому сили, викликало бажання скуштувати всi муки й злигоднi. І коли йому справдi було дуже погано, вiн часом мiг з гiркою радiстю, своерiдною зловтiхою подумати: «А все ж таки цiкаво, скiльки людина може витримати! Якщо вже я не зможу терпiти, менi досить тiльки вiдчинити дверi й втекти». Є багато самогубцiв, яким ця думка додае незвичайноi сили.

З другого боку, всi самогубцi пробують боротися зi спокусою накласти на себе руки. Кожен з них десь у глибинi душi добре знае: хоч самогубство й порятунок, але порятунок жалюгiдний, до нього можна вдатися хiба що в крайньому випадку, бо, властиво, краще й шляхетнiше вiддати себе на поталу життю, нiж накласти на себе руки. Це знання, це нечисте сумлiння, яке походить з того самого джерела, що й нечисте сумлiння так званих самовдоволених людей, спонукае бiльшiсть самогубцiв довго опиратися спокусi. Вони борються з нею так, як бореться зi своiми нахилами клептоман. Степовому Вовковi теж була добре вiдома ця боротьба, вiн провадив ii, часто мiняючи зброю. Нарештi, десь на сорок восьмому роцi життя, йому сяйнула щаслива, не така вже й невинна думка, що вiдтодi часто його втiшала. Вiн вирiшив, що в день свого п’ятдесятирiччя може дозволити собi самогубство. Вiн домовився сам iз собою, що того дня, залежно вiд настрою, матиме право вибрати, скористатися йому з запасного виходу чи нi. Тепер, хоч би що з ним сталося, чи вiн захворiв би, чи зубожiв, чи зазнав горя й страждань, усе це було б тiльки тимчасове, все не могло тривати довше, нiж тi кiлька рокiв, мiсяцiв, днiв, число яких дедалi зменшувалося. І справдi, пiсля цього йому стало багато легше витримувати рiзнi прикрощi, що ранiше мучили б його довше, а може, навiть звалили б iз нiг. Коли йому з якоiсь причини бувало ще гiрше, нiж завжди, коли до порожнечi й самоти його здичавiлого життя додавалися ще якiсь особливi страждання чи втрати, вiн мiг iм сказати: «Постривайте, ще два роки, i я з вами впораюся!» Потiм з приемнiстю уявляв собi, як у день його п’ятдесятирiччя вранцi надiйдуть листи й вiтання, а вiн, упевнений у своiй бритвi, попрощаеться з усiма муками й замкне за собою дверi. Хай собi подагра, смуток, бiль голови й живота пошукають когось iншого.

Залишаеться пояснити ще одну особливiсть Степового Вовка, а саме – його стосунки зi свiтом мiщанства. Для цього треба розповiсти, на чому цi стосунки грунтувалися. Вiзьмiмо за вихiдний пункт ставлення Степового Вовка до всього мiщанського, бо це питання напрошуеться саме.

Степовий Вовк вважав, що вiн перебував цiлком поза мiщанським свiтом, оскiльки не жив родинним життям i не мав соцiального шанолюбства. Вiн почував себе то цiлковитим самiтником, диваком i хворобливим вiдлюдником, то генiально обдарованим iндивiдом, що стоiть вище за сiру посереднiсть i за ii дрiб’язковi норми. Вiн свiдомо зневажав мiщан, пишався тим, що сам до них не належить. Проте з багатьох поглядiв вiн жив так самiсiнько, як мiщани: тримав у банку грошi, допомагав бiдним родичам, одягався хоч i недбало, але пристойно й не крикливо, намагався ладнати з полiцiею, податковими установами та iншими органами влади. Крiм того, вiн завжди вiдчував глибоку, приховану симпатiю до вузького свiту мiщан, до iхнiх тихих солiдних будинкiв з чистими садочками, бездоганно вимитими сходами, скромною атмосферою ладу й добробуту. Йому подобалося мати своi невеличкi вади i примхи, подобалося ставити себе поза мiщанством, вiдчувати себе диваком чи генiем, а все ж вiн нiколи не мешкав, якщо можна так висловитись, на околицях життя, де вже немае нiчого мiщанського. Вiн не почував себе добре нi серед могутнiх i виняткових людей, нi серед злочинцiв i покидькiв суспiльства, а завжди тримався коло мiщан, завжди був пов’язаний з iхнiми звичаями, нормами i духом, навiть якщо той зв’язок i виявлявся в протиставленнi iм i бунтi проти них. До того ж вiн вирiс в атмосферi дрiбномiщанського виховання й не позбувся багатьох його уявлень i шаблонiв. Теоретично вiн не мав анiякiсiньких заперечень проти проституцii, але сам нездатний був шанувати повiю i справдi дивитися на неi, як на рiвну собi. Полiтичного злочинця, заколотника чи iнтелектуального баламута, яких держава i суспiльство поставили поза законом, вiн мiг любити, як рiдного брата, а вже злодiя, грабiжника, вбивцю на грунтi статевого збочення – хiба чисто по-мiщанському пожалiти. Таким чином, вiн однiею половиною свого ества завжди визнавав i приймав те, що другою половиною поборював i заперечував. Вирiсши в культурному мiщанському домi, де панували твердi правила поведiнки i звичаi, вiн частиною своеi душi назавжди лишився прив’язаний до цього свiту i до його ладу, навiть коли у своему iндивiдуальному розвитку давно вже переступив можливi в мiщанському свiтi межi й давно звiльнився вiд мiщанських iдеалiв та забобонiв.

Отже, «мiщанське» як елемент, завжди притаманний людськiй натурi, це не що iнше, як спроба знайти рiвновагу, намагання досягти середини мiж безлiччю крайнощiв i протилежностей у людськiй поведiнцi. Якщо ми вiзьмемо будь-яку пару таких протилежностей, наприклад святий i розпусник, – наше порiвняння вiдразу стане зрозумiлим. Людина мае змогу вся до кiнця вiддатися духовному, спробам наблизитись до божистого, до iдеалу святостi. Але й, навпаки, вона мае змогу вся до кiнця вiддатися фiзичному потяговi, домаганням своiх почуттiв i всi зусилля спрямувати на досягнення миттевоi втiхи. Перша стежка веде до святостi, до душевних мук, до самопожертви Боговi. А друга – до розпусти, до тiлесних мук, до самопожертви тлiнностi. І ось мiж цими двома стежками, дотримуючись золотоi середини, й намагаеться жити мiщанин. Вiн нiколи не зречеться себе, нiколи не вiддасться нi буянню почуттiв, нi аскетизмовi, нiколи не стане мучеником, не пiде добровiльно на загибель, навпаки, його iдеал – не самозречення, а збереження свого «я», вiн не прагне нi до святостi, нi до ii протилежностi, безумовна вiдданiсть чомусь одному для нього нестерпна, вiн хоче служити Боговi, але хоче служити й тiлесним утiхам, хоче бути доброчесним, але й хотiв би мати на землi трохи затишку й вигод. Одне слово, вiн пробуе влаштуватися посерединi мiж крайнощами, у помiркованiй i здоровiй зонi, де немае великих бур та завiрюх, i досягае цього тим, що втрачае iнтенсивнiсть переживань i почуттiв, якою доля винагороджуе життя, що не обмежуе себе приписами й не боiться крайнощiв. Інтенсивно жити можна лише за рахунок свого «я», а мiщанин нiчого не цiнуе так високо, як свое «я» (правда, тiльки рудиментарний залишок того «я»). Отже, замiсть iнтенсивно жити й почувати, вiн береже себе й досягае безпеки, замiсть одержимостi думками про Бога мае спокiйне сумлiння, замiсть радостi – задоволення, замiсть волi – вигоди, замiсть нищiвноi спеки – приемне тепло. Тому мiщанин за своею природою – iстота слабких життевих iмпульсiв, вiн несмiливий, боiться будь-де вiдступитися вiд своiх звичок, ним легко керувати. Тому вiн на мiсце влади поставив бiльшiсть, на мiсце сили – закон, на мiсце вiдповiдальностi – процедуру голосування.

Зрозумiло, що такi слабкi, несмiливi iстоти, хоч би скiльки iх було, не можуть самi вижити, що за своею натурою вони в цьому свiтi здатнi вiдiгравати тiльки одну роль: бути отарою овець серед вовкiв. А проте ми бачимо, що, хоч у часи, коли владу захоплюють дуже сильнi натури, мiщанина вiдразу притискають до стiни, вiн нiколи не пропадае, навiть часом немовби пануе у свiтi. Чому таке можливе? Нi численнiсть iхньоi отари, нi доброчеснiсть, нi common sense[1 - Здоровий глузд (англ.).] i органiзованiсть не можуть урятувати iх вiд загибелi. Жоднi лiки в свiтi не збережуть життя тому, в кого вiд самого початку воно ледве тлiло. А проте мiщанство й далi живе i процвiтае, i далi мае силу. Чому?

Вiдповiдь буде ось яка: завдяки степовим вовкам. Насправдi життева сила мiщан грунтуеться зовсiм не на властивостях нормальних членiв iхньоi громади, а на тих надзвичайно численних аутсайдерах, яких легко поглинути, бо вони не мають виразних, твердих iдеалiв. Серед мiщанства завжди живе багато сильних, невгамовних натур. Характерним прикладом цього е наш Степовий Вовк – Гарi. Хоч вiн як iндивiдуальнiсть у своему розвитку вийшов далеко за межi, приступнi мiщаниновi, хоч вiн пiзнав блаженство медитацii i тяжку радiсть ненавистi й самозненавистi, хоч вiн зневажае закон, доброчеснiсть i common sense, а все ж залишився бранцем мiщанства й не може звiльнитися вiд нього. Отже, в самiй масi справжнього мiщанства залягають численнi верстви цiнного людського матерiалу, багато тисяч iнтелектiв, кожен з яких вирвався б iз мiщанського свiту й кинувся б у вир не обмеженого приписами життя, якби не був прив’язаний до того свiту своiми iнфантильними почуттями i якби не був такий заражений його життевою млявiстю. Тому цi iнтелекти застигають серед мiщанства, слухнянi, послужливi й покiрнi йому. Бо в мiщанському свiтi дiе перелицьований закон великих: «Хто не проти мене, той за мене!»

Спробуймо глянути на Степового Вовка, виходячи з цих засад, i вiн постане перед нами як людина яскравоi iндивiдуальностi i вже через саме це не як мiщанин, бо кожна яскрава iндивiдуальнiсть обертаеться проти свого «я» i мае нахил руйнувати його. Ми бачимо, що в Степового Вовка е великий потяг i до святостi, i до розпусти, а все ж через якусь млявiсть чи iнертнiсть вiн не може злетiти у вiльний бурхливий всесвiт, не може подолати тяжiння важкоi рiдноi планети мiщанства. Тут його мiсце у всесвiтi, тут його пута. До такого самого типу належить переважна бiльшiсть iнтелектуалiв i митцiв. Тiльки найсильнiшi пробиваються крiзь шар атмосфери, що оточуе цю планету, й досягають космосу, а решта здаеться або йде на компромiс: вони зневажають мiщанство, а все-таки належать до нього, додають йому сили i слави, оскiльки врештi мусять його прийняти, щоб мати змогу жити далi. Життя цих незчисленних людей не виростае в трагедiю, це швидше велика невдача, лиха доля, в пеклi якоi дозрiвав i дае плоди iхнiй хист. Одиницi, що вириваються на волю, попадають у свiт, не обмежений приписами, i яскраво гинуть, вони мають ореол трагiчностi, але iх дуже мало. А для решти, якi не рвуть своiх пут i вiд яких мiщанство часто мае велику користь, вiдкрите трете царство, уявний, але суверенний свiт – гумор. Тим неспокiйним степовим вовкам, вiчним, тяжким страдникам, яким забракло сили, щоб дорости до трагедii, пробитися в мiжзоряний простiр, якi почувають, що покликанi жити у свiтi без приписiв, а проте не витримують його атмосфери, усiм iм, коли iхнiй дух змiцнився в стражданнях i став гнучким, надаеться компромiсний вихiд – гумор. Гумор завжди мае в собi щось мiщанське, хоч справжнiй мiщанин нездатен його розумiти. В його уявнiй сферi здiйснюються плутанi, суперечливi iдеали всiх степових вовкiв: тут можна не тiльки водночас визнавати святiсть i розпусту, прихиляти один до одного полюси, а ще й поширити це поеднання протилежностей на мiщанина. Тут одержимий iдеею Бога може схвалити злочинця або навпаки, але обом, а також усiм iншим, що живуть поза межами умовностей, не можна схвалювати ще й нейтральну, теплувату середину – мiщанство. Тiльки гумор, чудесний винахiд скованих у своему покликаннi до найбiльших вчинкiв, незвичайно обдарованих, майже трагiчних невдах, тiльки гумор (може, найсвоерiднiше й найгенiальнiше досягнення людства) робить неможливе, своiм магiчним промiнням пронизуе i поеднуе всi ланки людського ества. Жити у свiтi, нiби то й не свiт, поважати закон i все-таки стояти над ним, володiти так, нiби ти нiчим не володiеш, вiдмовлятися, нiби ти й не вiдмовляешся, – всi цi улюбленi й часто формульованi вимоги найвищоi життевоi мудростi здатний здiйснити тiльки гумор.

І коли б Степовому Вовковi, якому не бракуе для цього хисту i вмiння, ще й пощастило в задушливому хаосi свого пекла зварити, вiдпарувати цей чарiвний напiй, вiн був би врятований. Йому не вистачае для цього ще багато чого. Але можливiсть урятуватися, надiя на це е. Тi, хто його любить, кому не байдужа його доля, бажають йому цього порятунку. Щоправда, вiн тодi назавжди застрягне в мiщанському свiтi, зате його муки стануть легшi й даватимуть плоди. В його ставленнi до мiщанства – байдуже, чи то буде любов, чи зненависть, – зникне сентиментальнiсть, i його перестане пекти сором, що вiн прив’язаний до цього свiту.

Щоб досягти цього чи, може, нарештi все ж таки зважитися ще на стрибок у космос, такий Степовий Вовк повинен колись стати вiч-на-вiч iз самим собою, повинен зазирнути в хаос власноi душi й до кiнця збагнути ii. Тодi його сумне iснування вiдкрилося б йому у всiй своiй незмiнностi, i надалi вiн уже не змiг би перебiгати з пекла своiх iнстинктiв у розраду сентиментальноi фiлософii, а з неi – у слiпий шал своеi вовчоi натури. Тодi людина й вовк змушенi були б визнати одне одного без облудноi маски емоцiй i глянути одне одному просто у вiчi. Тодi вони або вибухнули б i назавжди розлучилися б, поклавши край Степовому Вовковi, або в iхнiх очах засвiтився б гумор i вони взяли б шлюб з розрахунку.

Можливо, що Гарi колись вибере цей останнiй шлях. Можливо, що вiн колись зумiе пiзнати себе, або дiставши одне з наших маленьких дзеркал, або зустрiвшись iз безсмертними, або, може, знайшовши в одному з наших магiчних театрiв те, що саме йому потрiбне, щоб звiльнити свою здичавiлу душу. На нього чекають тисячi таких можливостей, його доля непереборно притягае iх до себе, всi аутсайдери мiщанського свiту живуть в атмосферi цих магiчних можливостей. Досить якоiсь дрiбницi – i вдарить блискавка.

І все це дуже добре вiдоме Степовому Вовковi, навiть якщо йому нiколи не трапиться на очi цей нарис його внутрiшньоi бiографii. Вiн вiдчувае, де його мiсце у свiтовiй будiвлi, вiдчувае i знае безсмертних, вiдчувае можливiсть зустрiчi з самим собою i лякаеться ii, знае, що iснуе таке дзеркало, в яке йому просто необхiдно зазирнути i якого вiн смертельно боiться.

Щоб скiнчити нашу розвiдку, залишаеться розвiяти ще одну, останню фiкцiю, принципову оману. Всi «тлумачення», вся психологiя, усi спроби зробити речi зрозумiлими вимагають допомiжних засобiв – теорii, мiфологii, брехнi, i порядний автор повинен наприкiнцi своеi розповiдi, наскiльки зможе, розвiяти цю брехню. Коли я кажу «вгорi» чи «внизу», то це вже твердження, що вимагае пояснень, бо «гора» i «низ» iснують тiльки в наших думках, в абстракцii. Сам свiт не знае нiякоi гори чи низу. Словом, такою самою фiкцiею е й Степовий Вовк. Коли Гарi почувае себе людино-вовком i вважае, що в ньому живуть двi ворожi одна однiй протилежнi iстоти, – то це тiльки мiфологiя, яка йому спрощуе самоаналiз. Гарi нiякий не людино-вовк, i якщо ми приймаемо цю брехню, яку вiн сам вигадав i в яку вiн вiрить, якщо справдi намагаемося розглядати й трактувати його як дволику iстоту, степового вовка, то робимо це лише з однiею метою: сподiваючись, що так нас легше буде зрозумiти, коли ми тепер спробуемо з’ясувати цю помилку.

Подiл на вовка й людину, на iнстинкт i iнтелект, яким Гарi намагаеться пояснити свою долю, – це дуже велике спрощення, насильство над дiйснiстю, вчинене для того, щоб зрозумiло, але хибно пояснити протирiччя, яке цей чоловiк виявив у собi i яке вiн, видно, вважае джерелом своiх неабияких страждань. Гарi бачить у собi «людину», тобто свiт думок, почуттiв, культури, одомашненоi i витонченоi природи, а поряд – ще й «вовка», тобто темний свiт iнстинктiв, дикостi, жорстокостi, брутальноi, необтесаноi природи. Незважаючи на цей начебто чiткий подiл його iстоти на двi ворожi одна однiй сфери, вiн час вiд часу переживае щасливi хвилини, коли на коротку мить вовк i людина в ньому миряться. Якби Гарi спробував визначити, яку роль у кожнiй окремiй митi його життя, в кожному його вчинковi, в кожному вiдчуттi вiдiграе людина, а яку вовк, то вiдразу опинився б у скрутному становищi i вся його чудова вовча теорiя розпалася б у друзки. Бо жодна людина, навiть примiтивний негр, навiть iдiот, не бувае такою приемно простою, щоб ii iстоту можна було пояснити як суму двох-трьох головних елементiв; а пояснювати таку складну людину, як Гарi, наiвним подiлом на вовка й на людину – безнадiйна, дитяча спроба. Гарi складаеться не з двох iстот, а з сотень, iз тисяч. Життя його (як i кожне людське життя) коливаеться не тiльки мiж двома полюсами, такими як iнстинкт i душа чи святiсть i розпуста, а мiж тисячами полюсiв, мiж незчисленними парами протилежностей.

Хай нас не дивуе, що такий освiчений i розумний чоловiк, як Гарi, може вважати себе за степового вовка, що вiн багату i складну картину свого життя може зводити до такоi простоi, грубоi, примiтивноi формули. Людина не здатна на високий полiт думки, i навiть найбагатшi духовно i найосвiченiшi люди завжди дивляться на свiт i на себе – а особливо на себе! – крiзь окуляри наiвних спрощень i фальшивих формул. Бо всi люди, здаеться, мають природжену i просто-таки непереборну потребу уявляти свое «я» цiлiстю. Хоч як часто й грунтовно розхитуе життя цю iлюзiю, вона знов i знов вiдроджуеться. Суддя, який сидить навпроти вбивцi, дивиться йому у вiчi й раптом чуе, що вбивця промовляе його голосом, вiдчувае в собi його iмпульси, здатностi й можливостi, – наступноi митi вже знов стае цiлiстю, суддею, швидко залазить у черепашку свого уявного «я», виконуе свiй обов’язок i засуджуе вбивцю до страти. І коли в особливо обдарованих, тонко органiзованих людських душах народжуеться здогад про те, що в них живе багато рiзних iстот, вони, як кожен генiй, звiльняються вiд iлюзii про цiлiснiсть особистостi й починають сприймати себе як складний органiзм, як поеднання багатьох «я»; та як тiльки вони скажуть про це, бiльшiсть вiдразу запроторить iх до божевiльнi, покличе на допомогу науку, визнае шизофренiю й захистить людство вiд поклику правди, який воно мало б почути з уст цих нещасних. Але навiщо нам витрачати слова, навiщо говорити про речi, якi для кожного, хто вмiе думати, й так вiдомi i якi, проте, не годиться згадувати? Отже, коли вже хтось дiйшов до того, що уявну цiлiсть, одиничнiсть свого «я» зважився розширити до двоiстостi, вiн уже майже генiй, чи бодай рiдкiсний цiкавий виняток. А насправдi жодне «я», навiть безмежно наiвне, не бувае цiлiстю, це надзвичайно складний свiт, маленьке небесне склепiння, хаос форм, переходiв i станiв, спадковостей i можливостей. Але всi силкуються бачити в цьому хаосi цiлiсть i говорять про свое «я» так, наче то просте, сформоване, чiтко окреслене явище; мабуть, ця iлюзiя не тiльки властива кожнiй, навiть найрозумнiшiй людинi, а й необхiдна iй, це для неi життева потреба, така сама, як потреба дихати i iсти.

Ця iлюзiя грунтуеться на простiй аналогii з тiлом людини. Тiло людини насправдi цiлiсне, але душа цiлiсною нiколи не бувае. В лiтературi, навiть у найрафiнованiшiй, також за традицiею показують людей начебто цiлiсноi, монолiтноi вдачi. З усiеi дотеперiшньоi лiтератури знавцi найбiльше цiнують драму, i це справедливо, бо вона дае (чи мала б давати) найбiльше можливостей для зображення людського «я» як поеднання багатьох його проявiв – коли цьому не заважае оптична iлюзiя, через яку нам кожна дiйова особа драми, оскiльки вона мае неповторний, притаманний тiльки iй тiлесний образ, здаеться цiлiсною натурою. Найвище ж наiвна естетика ставить так звану драму характерiв, де кожна постать виступае як чiтко окреслена i однозначна цiлiсть. Тiльки з плином часу в окремих людей починае помалу виникати здогад, що ця естетика, мабуть, дешева й поверхова, що ми помиляемося, коли застосовуемо до наших великих драматургiв чудовi, але не своi, а накинутi нам античним свiтом уявлення про красу, якi завжди виходили з видимого тiла i тому, власне, й створили фiкцiю iндивiдуальностi, однозначностi «я». В лiтературi стародавньоi Індii таке уявлення було зовсiм невiдоме, героi iндiйського епосу – не iндивiдуальностi, а цiлий клубок iндивiдуальностей, цiла низка втiлень. І в нашому сучасному свiтi е твори, в яких пiд виглядом конфлiктiв осiб i характерiв автор, мабуть, i сам не усвiдомлюючи цього, робить спробу зобразити багатоликiсть душi. Той, хто хоче переконатися в цьому, мусить глянути колись на постатi такого твору не як на окремi iстоти, а як на частини, сторони, як на рiзнi аспекти вищоi цiлостi (чи, iнакше, поетовоi душi). Для того, хто розглядае в такий спосiб «Фауста», його дiйовi особи, Фауст, Мефiстофель, Вагнер та iншi, зливаються в одну цiлiсть, у якусь надособу, i тiльки в цiй вищiй цiлостi, а не в поодиноких постатях, вiдкриваеться щось iз справжньоi природи душi. Коли Фауст промовляе слова, якi знае кожен учитель i якi мiщанин слухае з побожним захватом: «У мене в грудях двi душi живуть», – то вiн забувае про Мефiстофеля та про багато iнших душ, що також живуть у нього в грудях. Так i наш Степовий Вовк вiрить, що мае в грудях двi душi, вовка й людини, i вже вважае, що в грудях у нього дуже тiсно. Груди, тiло завжди однi, але в них живе не двi чи п’ять, а безлiч душ; людина – це цибулина, що складаеться з сотнi оболонок, тканина, зiткана з багатьох ниток. Це знали й глибоко усвiдомлювали стародавнi азiати, i в буддiйськiй йозi докладно описано, як треба розвiнчувати iлюзiю iндивiдуальностi. Смiшнi й суперечливi дii людей: Індiя тисячу рокiв мордувалася, щоб розвiнчати ту саму iлюзiю, на пiдтримку i змiцнення якоi Захiд витратив стiльки ж зусиль.

З цього погляду стае зрозумiло, чому Степовий Вовк так страждае вiд своеi смiховинноi дволикостi. Вiн, як i Фауст, вважае, що двох душ уже забагато для одних грудей i груди мають розiрватися. А iх, навпаки, замало, i Гарi чинить страшне насильство над своею бiдолашною душею, пробуючи збагнути ii в такому примiтивному образi. Хоч Гарi високоосвiчена людина, а поводиться як дикун, що вмiе рахувати тiльки до двох. Одну частину себе вiн називае людиною, а другу – вовком i думае, що на цьому кiнець, що вiн охопив себе всього. В слово «людина» вiн вкладае все духовне, витончене чи хоча б привнесене культурою, а в слово «вовк» – усе iнстинктивне, дике й хаотичне. Проте в життi все вiдбуваеться не так просто, як у наших думках, не так грубо, як у нашiй убогiй, iдiотичнiй мовi, i Гарi впадае в подвiйну оману, застосовуючи цей примiтивний вовчий метод. Нам здаеться, що Гарi зараховуе до «людини» тi терени своеi душi, яким до неi ще дуже далеко, а до «вовка» – частини своеi iстоти, якi давно переросли вовка.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/german-gesse/stepoviy-vovk-62639877/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


Здоровий глузд (англ.).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения